Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

і Єрбола, Абай пошепки спитав, як почуває себе хворий. Той, мабуть, почув його запитання і через силу зробив знак жінці. Низько схилившись, жінка наблизила до нього своє обличчя.

— Абай…— сказала вона.— Абай і Дармен приїхали! — Обернувшись до гостей, жінка тихо пояснила: — Питає: «Хто приїхав?» Йому мову відібрало, а тепер заговорив.

І вона знову втупилася в хворого.

Базарали шепнув Дармену:

— Підійди ближче до Даркембая. Він увесь час згадував тебе. Мабуть, хоче щось сказати.

Дармен зняв чапан і сів на місце жінки. Абай, скинувши малахай, теж наблизився до узголів’я хворого. Вони схилилися над ним, торкаючись один одного головами.

Єрбол підкинув у вогнище трохи сухого кізяка і почав роздмухувати вогонь. Тепер, при світлі вогнища, добре видно було довгу білу бороду Даркембая, загострений ніс, вузькі напівприкриті повіками очі і скуйовджені сиві брови. Виснажений хворобою старий напружено вдивлявся в обличчя, що нахилилися над ним.

— Ти, Абай? — запитав він ледь чутним голосом.

Абай, ніби вгадуючи бажання хворого, притулився обличчям до його бороди. Той схвально кивнув головою і доторкнувся губами до щоки, лоба і вуха друга, ніби цілуючи його.

Сльози набігли Абаю на очі і важкими краплинами впали на щоку старого.

— Неоціненний друже мій! — прошепотів Абай, ледве стримуючи ридання. Пекуча туга терзала його серце, сповнене безмежної любові до вмираючого.

Жанил, дружина Даркембая, беззвучно заридала, заплакав і Дармен. Єрбол важко зітхнув. Печально похиливши голову, в гіркій задумі сидів Базарали. Три глибокі зморшки, що перетинали його високий лоб — нещадні позначки років,— здавалися рухливими при мінливому світлі вогнища.

Помираючий зібрав рештки сил і ворухнув бровами, кличучи до себе племінника, Дармена. Жигіт нахилився ще нижче і доторкнувся щокою до дядькової бороди.

— Абай… виконав… свій обов’язок! — прошепотів Даркембай.

Всі зрозуміли, що він хотів цим сказати. Колись Даркембай привіз одинадцятирічного Дармена в Семипалатинськ до Кунанбая, котрий під той час збирався вирушити в Мекку. В малого боліли очі, і голова його навскоси пов’язана була брудною хусткою. Звернувшись до Кунанбая, Даркембай сказав: «Багатий аксакал у боргу перед хлопчиком-сиротою». Але Кунанбай одвернувся від сироти. І тоді Абай, глянувши на Дармена, дав клятву справедливої людини: «За батька я в боргу перед тобою!»

Недарма згадав про це Даркембай.

Базарали і Єрбол кивнули, ніби потверджуючи слова помираючого. Обидва вони подумали зараз про одно: «Ким був Дармен тоді і ким став він тепер? Хто не назве його сином Абая? Хіба не став для нього Дармен ближчий, рідніший і дорожчий за всіх родичів?»

«Так, син виконав свій обов’язок за батька».

Дармен і Абай ніколи не замислювались над тими стосунками, які склалися між ними від дня першої їхньої зустрічі, ніколи не говорили про це. Тільки тепер, почувши скупі слова Даркембая, усвідомили вони вперше глибоку свою спільність, злитність своїх дум і почуттів. Дармен, зворушений, не знаходив слів і тільки кивав у відповідь помираючому…

По дядькових очах Дармен зрозумів, що той хоче ще щось сказати. Не відводячи погляду від збляклих губів і напівзаплющених очей старого, він думкою звертався до нього, з останнім благанням: «Говори, чекаю твоїх слів! Скажи, що заповідаєш ти нам?»

Усі ті, що зібралися у цій маленькій юрті біля смертного ложа Даркембая, усвідомлювали, що наближається його остання хвилина, що з цього життя назавжди іде благородна, мудра людина, і у великій печалі подумки прощалися з ним…

Жанил, очікуючи, коли Даркембай висловить їй свою останню волю, занепокоєно озиралася на двері.

— Де ж забарився Рахім? — шепотіла вона.— Чому так довго не йде Рахім?

І, ніби почувши голос матері, до юрти увійшов високий хлопець з блідим, стомленим обличчям.

Він привітався з Абаєм і Дарменом, зняв малахай, за мовчазним знаком матері нечутно наблизився до батькової постелі і зайняв місце біля Дармена. Побачивши свого єдиного сина, Даркембай схвилювався, ніби проковтнув гірку отруту.

Абай дивився на обличчя старого друга і намагався розгадати скорботну думу, яку той забирав з собою у могилу.

«Нема кари тяжчої, аніж останнє невимовлене слово! — думав він з гіркотою.— Ось, мабуть, які думки крають серце Даркембаю: «Син мій залишиться сиротою. Нема ще в його руках ні сили, ні вміння. Нема у нього отари і нема захисників. Що станеться з ним?»

Але Даркембай мовчав. Тьмяні очі його були тепер втуплені в Дармена, ніби закликаючи його до уваги. Дар-мен і сам розумів це, він благально дивився на дядька: .«Зберися із силою, скажи!» І ось, ніби у відповідь на цей мовчазний заклик, губи вмираючого затремтіли, і всі почули шепіт:

— Доручаю Рахіма тобі, Дармен… Зроби його людиною… Виправдай свій борг перед Абаєм…

Потім Даркембай звернув погляд на Абая, і той схилився до його вуст.

— Рахіма… Вчитись… Людиною! — ледь чутно прошепотів помираючий і замовк, стомлено опустивши повіки.

Абай узяв його за руку — пульс ледве прощупувався. Чи відходив Даркембай, чи просто ослабнув від зусиль — важко було сказати. Друзі, що не зводили очей з помираючого, сумовито перезирнулися.

— Він ослабнув,— прошепотів Базарали.— Нехай спочине.

— Він довго чекав на Абая і Дармена,— тихо промовив Єрбол.— Тепер він сказав їм, що хотів, і заспокоївся.

— Мені здається, він заснув! — У словах Дармена все ще бриніла надія, а може, він хотів заспокоїти юного Рахіма.

Абай мовчав. Він добре знав, що в такому стані до людини не приходить сон. Даркембай згасав, він був на порозі небуття. Це початок відходу, і треба дати спокій помираючому…

Зробивши Дармену знак не рухатися з місця, Абай відійшов од постелі разом з Базарали і Єрболом. Вони втрьох сіли на кошму і почали тиху бесіду. Абай розпитував друзів про хворобу Даркембая.

— Сьогодні четвертий день, як він лежить,— сказав Базарали.

— Хвороба зразу круто взялася за нього,— додав Єрбол.— Коли я позавчора прийшов до нього, він навіть стогнав від болю, так було йому погано.

— Еге, недуга якось одразу підкосила його! — потвердила Жанил.

Вона почала готувати чай, це звичне заняття ніби трохи заспокоїло її, і вона розговорилась.

— Ось уже цілий тиждень дме цей проклятий вітер, а старий випросив у сусідів гарбу і разом з Рахімом поїхав у байрак Караганди по сіно. А там ще дужче завіяло. Йому треба було б одразу повернутися, та хіба залишить він справу недоробленою? Робота важка, сили мало, одежина благенька… Ну, й продуло його наскрізь… Коли пізно ввечері повернулися вони додому, він і каже мені: «Ой Жанил, до кісток я промерз. Сьогоднішній день, мабуть, доконає мене!» Так і вийшло. Цілу ніч горів, як у вогні. Кашель душив, не міг влежати спокійно, кидався… А тепер,