Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

Жанил, проковтнувши сльози, замовкла.

Базарали, який багато бачив злиднів і горя, сказав задумано:

— Правильно каже Жанил. Підстерегла його хвороба і захопила зненацька. Адже чого тільки не зазнав у житті Даркембай! Проте людина — не залізо. Дірявий чекмень і сильного духом не врятує від морозу, а перед холодним зимовим вітром і горда голова схилиться…

Він помовчав і сумовито додав:

— Хороша, рідкісна людина Даркембай! Але коли в сніговому степу беззбройного подорожнього застукає вовча зграя, яка йому користь від того, що він добрий, потрібний, дорогий для всіх чоловік? Голод, злидні, старість, наче люті вовки, оточили і занапастили нашого друга.

Абай і Єрбол, погоджуючись, закивали головами: «Про Даркембая, який десятки років прожив у жорстоких безпросвітних злиднях, краще не скажеш».

Наприкінці ночі у Даркембая почалися передсмертні судороги, з грудей виривався зловісний хрип. Усі притихли в німому очікуванні тієї таємничої миті, що ось-ось має настати. І раптом хрип обірвався, настала гнітюча тиша…

Другого дня численне населення аулу жатаків ховало Даркембая, якого всі вони любили. Кладовище було недалеко від Молалису, за перевалом. Туди й перевезли останки Даркембая і з честю поховали.

Абай, Базарали, Єрбол і Дармен взяли на себе турботи про похорон і поминки. Абай послав нарочного до ближнього аулу свого старшого сина Акилбая, запросив жителів на жаназу і звелів привести в дім Даркембая дійну корову та верблюдицю. Це був його аза[110] осиротілій родині покійного друга.

Крім того, в дні жанази Абай дав Жанил кілька овець і стригуна. Єрбол також виділив на поминки корову і двох баранів. Старався допомогти вдові, чим тільки міг, і Базарали.

Щоб утішити осиротілих Жанил і Рахіма, Абай та його друзі вирішили затриматися в аулі до перших семиденних поминок. Абай встиг за ці дні погостювати в домі Єрбола, який жив за перевалом в урочищі Аккудук; заночував він раз і в аулі у Базарали. Дармен, найближчий з родичів Даркембая, весь цей час невідступно перебував біля Жанил і Рахіма. Зворушливо уважний, він усіляко старався полегшити їхнє горе.

По закінченні жанази треба було виконати передсмертний заповіт Даркембая, і це ще затримало від’їзд Абая. Разом з Дарменом обговорював він, як краще здійснити давнішню мрію покійного.

— Дакен[111] довірив нам долю свого сина,— сказав Абай,— і ми з тобою повинні подбати не тільки про те, щоб Рахім не знав голоду. Наш обов’язок — зробити його справжньою людиною. На мою думку, хлопець має здібності до навчання, він уже опанував мусульманську грамоту. Треба вчити його далі. Побалакай з Жанил і з самим Рахімом, як вони дивляться на це. Щоб продовжувати навчання, Рахім повинен буде покинути аул.

Дармен годинами розмовляв про це з Жанил та з її сином, які довго не знали, на що зважитись. Адже якщо Рахім поїде вчитися, Жанил залишиться у своїй зимівлі без будь-якої допомоги, а жінка сама неспроможна вести господарство.

Дармен замислився: а що, коли він візьме Жанил до себе додому? У нього нема ні батька, ні матері, в родині їхній тільки двоє — він та Макен. Чому б самотній удові не стати третім членом їхньої сім’ї, не зайняти місце матері? Тоді Рахім міг би спокійно поїхати вчитися…

Дармен поділився своєю думкою з Жанил. Вдова глянула на пього вдячними очима. Вона добре знала Макен і любила її, як рідну дочку. Недарма, розставшись з Макен на кілька місяців, вона скучала за нею навіть більше, ніж за Дарменом. Та й Макен, почуваючи любов до Жанил, відповідала їй щирою, гарячою прихильністю. Словом, Жанил з радістю дала згоду: якщо вона житиме разом з близькими людьми, це якоюсь мірою полегшить її існування після такої тяжкої втрати. А втім, Жанил не зможе поїхати одразу: їй треба виконати свої обов’язки перед покійним, вшанувати пам’ять Даркембая…

Доки не мине рік з дня смерті Даркембая, Жанил не допустить, щоб погасло вогнище в його юрті, щоб зруйноване було гніздо, яке він звивав разом із Жанил. Це дуже засмутило б усіх, та й сама вона нездатна на такий образливий для пам’яті померлого чоловіка вчинок. Тим-то, хоч як прагнула Жанил вступити в сім’ю Дармена, вона не може забрати з собою шанрак юрти, в якій Даркембай прожив з нею багато літ. Вдова вважала, що і Рахім повинен залишитися з нею в аулі до літа…

Абай схвалив її намір, проте порадив Рахіму після осіннього перекочування і подготування зимових запасів проводити більшу частину свого часу в домі Дармена на Акшоки: там він навчиться російської грамоти. А на той рік, коли Жанил перебереться до Дармена, Рахім зможе поїхати в місто і навчатися там по-мусульманськи чи по-російськи, як захоче. А тим часом, щоб мати не почувала себе самотньою, Рахім щомісяця приїжджатиме до неї на п’ять-десять днів.

Жанил слухала Абая, і на серці їй теплішало — друзі Даркембая виконували його передсмертний заповіт.

У день від’їзду Абая, під час прощальної бесіди, Базарали сказав йому:

— Хвороба моя не дає мені спокою і раз у раз схоплює своїми кігтями. Мабуть, ніколи не здихаюсь Її. Раніше ревматизм гриз мені суглоби, а тепер добрався до серця.

Абай і сам помітив, як постарір, схуд і змарнів Базарали. Але щоразу, коли він запитував Базарали про його здоров’я, той відповідав неохоче і скупо, особливо коли йшлося про це при людях. Але тепер він розговорився:

— Від близьких все одно не приховаєш, а від тебе я й сам критися неохочу із своєю хворобою. Але більш ніхто не повинен знати про те.

Абаю було відомо, що у Базарали багато ворогів, які зичили йому всякого лиха; вони, звичайно, будуть радіти і злоститися, коли доповідаються про його тяжку хворобу. Зрозуміло, що Базарали не хоче дати приводу їм для цієї радості. І все ж Абай розумів, що Базарали сказав йому далеко не все. Він тільки вдивлявся в обличчя друга, намагаючись розгадати, чому почав Базарали цю розмову.

— Слухаю тебе, друже,— промовив він тихо.

І тоді Базарали заговорив про іргизбаївських головорізів, які затіяли проти нього нове лиходійство. Не наважуючись прямо назвати ім’я Базаралй, вони звели наклеп на його сусіду Абди, назвавши його злодієм, а Базаралй — відповідачем за нього. Відомо, що цього літа конокради вивели найкращого азимбаївського скакуна Байгекера. Розшуки і розпитування в околишніх місцях ні до чого не привели, тож іргизбаївці пустили чутку, ніби «Абди вкрав коня, але призвідник — Базарали, він зумів потай збути коня з рук». Нещодавно від імені Такежана, Азимбая і численних іргизбаївців приїжджав сам Шубар.

— Видай нам