Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

Але Макен не цікавила друга частина судового рішення. Коли вона довідалася, що суд заперечує право Даїра, сина Шакара, силоміць одружитися з нею, Макен Азимо-вою, лише тому, що він, мовляв, сплатив за неї калим, серце її сповнилося щастям. Віднині їй надавалась цілковита воля у виборі жениха!..

Як тільки рішення було оголошено, про нього відразу довідались сотні людей, що товпилися в будинку окружного суду і на площі. Серед них було чимало міських торгівців, перерослих шакірдів, мулл та інших прибічників Уразбая і Даїра, проте більшість, безперечно, співчували Макен і Дармену. Захоплені вигуки човнярів, дрібних ремісників, російських робітників, а особливо затонських вантажників і простих степовиків з аулів доводили, на чиєму боці в цій боротьбі трудові люди…

А Макен раділа! Ось вона тримає в руках дорогоцінного папірця, який двома мовами — російською і казахською — свідчить, що Макен Азимова має право сама обрати собі супутника життя. Російський закон бере її під свій захист, червона сургучева печатка назавжди звільнила її від Даїра!

— О Абай-ага!

Побачивши свого головного захисника, Макен прикладає руку до горла, з очей її от-от бризнуть сльози вдячності, вона ладна впасти перед ним навколішки. Але Абай сам підходить до Макен, він по-батьківському простягає до неї руки, гаряче поздоровляє її.

Майже півроку не бачила вона Абая, їй здається, що він помолодшав і ніби просвітлів. На його обличчі грає горда посмішка, очі випромінюють радість і лагідність, груди його дихають широко і вільно. Щоправда, у вусах і бороді помітніше пробивається сивина — невблаганна ознака віку, але білі рівпі зуби виблискують по-молодому.

— Нехай щоразу закінчуються так наші сутички з ворогами! — голосно каже він своїм супутникам, Дархмену і Какитаю.

А ось і Дармен. Блідий від хвилювання, він швидко підходить до нареченої і зупиняється на крок від неї, не наважуючись обняти її при всіх цих людях, ба навіть торкнутися її руки. Вони тільки мовчки дивляться одне на одного.

Але в навколишньому натовпі є й такі, що не зводять з Абая лихих, мстивих очей. Єсентай підштовхує ліктем Уразбая, що стоїть поруч нього:

— Диви, як кирпу гне! Як величається!

Уразбай, скрипнувши зубами, у відповідь прохрипів:

— Нехай, нехай сьогодні радіє Ібрай! Настане час, я сторицею віддячу йому за все!

Абай тут-таки офіціально заявив голові суду, що всі майнові претензії Уразбая і Даїра в справі Азимової буде задоволено безспірним порядком. Цим він вибив останнього козиря з рук Уразбая і Даїра, відрізавши їм шлях до нових чвар.

Так завершилася справа Макен Азимової, що надовго збереглася в пам’яті народній під назвою, даною їй ворогами: «Розбрат і чвари за дівку Макен…»

Що б не робили і не говорили у розбійницькому стані Уразбая, по-новому сильно й палко розгорталося кохання Дармена і Макен, які пройшли очищувальний вогонь розлуки і страждань. Какитай, що звільнив дівчину з дому Сарманова, нікуди не заїжджаючи по дорозі і нікого не попереджуючи, одразу помчався з нею в затон.

Дармен, хворий від горя, звиклий до суму розлуки, одразу навіть і не зрозумів, хто несподівано виник перед ним у тьмяній кімнаті Абена. Йому і на думку не спадало, що Макен могла з’явитися тут у той час, коли він виливав свою непозбутню тугу за нею у задушевному «Кулак-кюйє», неголосно перебираючи струни домбри.

Какитай лише злегка підштовхнув дівчину вперед, а сам відійшов і заховався. Макен, що не впустила ані сльозини в годину найважчих бід і випробувань, тепер, в обіймах Дармена, здригнулася і залилася слізьми. Цілуючи її і плачучи сам, Дармен ковтав її сльози, що застигали на холодних від морозу щоках.

Не тільки в ці перші хвилини після розлуки, але і в найбезтурботніші години свого кохання вони часто і довго мовчали,— їхні переповнені серця не потребували слів. І тепер, не даючи Макен часу зняти шубку, Дармен притягнув її на корпе, постелене на килимі, і припав до її обличчя поцілунком.

У цьому поцілунку були і вдячність за врятування, і благання про щастя. Невідомо до кого звернуті, вони були щирі і палкі, саме врятування від усіх лих світу.

А Макен, яка спочатку трохи одвикла від Дармена, скована довгими місяцями самотності і замкнутості, боязко, крок за кроком виходячи з свого оціпеніння, тремтячими губами тихенько припала до коханого.

ЖУРБА

1

Надвечірнє сонце сховалося за хмару, коли Абай і Дармен перевалили через Конир-адир і дісталися до зимівлі на височині Молалису. Згасав похмурий осінній день. З самого ранку лютував холодний дошкульний вітер, що загнав жатаків у діряві чорні юрти і халупи. У занедбаному аулі майже не видно ознак життя. Часом з-за юрти вискочить, верескливо гавкаючи, охлялий шолудивий пес; заструмує синій димок з-під тунлика[107] якої-небудь юрти і враз зникне, розвіяний вітром.

Два вершники, нікого не турбуючи розпитами, знайшли потрібну їм юрту. Дармен часто бував у ній і добре запам’ятав латку з яскраво-червоної кошми на старому продірявленому туирлику[108]. Щоправда, латка вже вицвіла, стерлась, вкрилася кіптявою, але все ще впадала в око.

Ніхто не звернув уваги на приїжджих, ніхто не вийшов їм назустріч.

Абай примітив двох коней, що паслися поблизу юрти, і відразу пізнав білоногого темно-сивого Єрболового коня. Другий кінь належав Базарали; колись він був чудової масті — сивий в яблука, а тепер взявся якимись брудними плямами.

Абай з радісним нетерпінням думав про тс, що за кілька хвилин він побачить старих своїх друзів, Єрбола і Базарали, і від цієї думки навіть втома після довгої і важкої дороги наче розвіялася.

Біля самої юрти на Абая з лютим гавканням накинулась білогруда чорна сука, намагаючись ухопити то за ногу, то за полу чапана. Дармен, прив’язавши коней, поспішив йому на допомогу. Криком відігнав суку і відчинив перед ним двері юрти.

Ніхто в юрті не ворухнувся, не озвався. Мабуть, нема нікого, бо не можна було припустити, щоб господарі не чули несамовитого гавкоту.

Обдивившись, Абай і Дармен зрозуміли причину цієї дивної непривітності. З лівого боку маленької, темної юрти на старій кошмі, простеленій просто на землі, лежав хворий. Двоє чоловіків і жінка, які сиділи біля постелі, не зводили з нього, очей, вони ніби застигли у непорушності. Абай і Дармен тихо підійшли і стали позаду, боячись потривожити їхнє горе.

Але чоловіки — це були Єрбол і Базарали — помітили гостей, підвелися, заметушилися. Тихенько привітавшись з Абаєм, вони звільнили йому тор[109]. Жінка навіть не ворухнулась, по її щоках повільно і безперестану текли сльози.

Відповівши на привітання Базарали