Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

валки. Під вовчого хутра киреєю він мав шитий золотою ниткою кармазиновий жупан, на голові високу, увінчану павичевим пером шапку, а на ногах, просунутих у срібні стремена, підбиті козячим хутром жовті сап'янці.

– Ну, цим ти, я бачу, не надто переймаєшся, – насмішкувато позирнув на нього інший старшина, одяг котрого відрізнявся хіба що бобровим хутром, з якого було зроблено шапку, а також червоним оксамитовим плащем, що його мав замість хутряної киреї.

– Я, пане Михаиле, взагалі багатьма речами не надто переймаюся, – відповів перший, – хіба що думками про гарну вечерю, що її будемо мати на Святвечір із благословення пані полковникової, та, може, ще барильцем меду доброго, та цебра оковитої з полковницьких погребів.

– Та, може ласкавих дівочих посмішок, що їх у почті пані полковникової завжди вистачало.

– Чи мені їх у Вінниці бракувало? – пхикнув козак, дещо знітившись.

– То тобі дівчата з мого хутора в зуби колють? – з жартівливою суворістю запитав ставний старшина, котрий їхав до цього на кілька кроків попереду, придержуючи правицею вкритого памороззю полковницького пернача. Тепер він притримав свого чорного, немов ніч, коня, у вигляді якого читалась належність до найшляхетнішої арабської породи, хоча й похилий, як для тварини, вік дещо псував від неї враження. Порівнявшись з рештою старшин, він запитливо поглянув на того, який був у вовчій киреї:

– Ганна пише мені, що Ярина все про тебе, шибеника, запитує, зітхає довгими вечорами, шибку до дір прогледіла. А ти у Вінниці з дівками фіглі-міглі крутиш!

– Як можна, пане полковнику?! – звився Микола (а це був саме він). – Тільки про неї й думки! – і він хитрувато підсміхнувся.

– Знаю я ваші думки, – без злості пробуркотів полковник. – А тільки Ярина – донька Пилипенка нашого, котрий заради справи спільної життя не пошкодував, під Збаражем голову зложив. Її руку, Миколо, заслужити потрібно. А ти ось ще до весілля її ображати надумав.

Микола одразу став поважним.

– Ти ж знаєш, вашмость, кохаю її… Як би смів образити? Та й Пилипенка пам'ятаю, земля пером йому…

– Отож, – зсунув брови полковник.

– То наша умова в силі? – запобігливо поглянув у очі полковнику Микола.

– Час покаже, – ухилився від відповіді той.

Миколі залишилося лише стримати зітхання. Нечипоренко, котрий їхав поруч, зі сміхом вдарив його по плечу:

– Краще б дійсно язик за зубами тримав, Миколо. Якщо й не відмерзне, то життя тобі вже точно не полегшить! Він, Богуне, так лише базікає, а сам Яриною кожної ночі снить. Он дивись, геть схуд, бідака!

– І нічого я, пане осавуле, й не схуд, – набундючився Микола. – Жупан ось новий пошив, ловкий. Сидить на мені, немов улитий.

– Та на тобі все сидить, – змахнув рукою осавул Нечипоренко, – а таки схуд!

Тим часом валка, проминувши замерзле плесо крихітного озерця проміж двома пагорбами, повільно тяглася шляхом на пагорб. Сани, де мав їхати полковник Богун, збочили зі шляху і стишили хід – коні, чиї ковані копита ковзали крижаним схилом, безсило захропли, і кучер був змушений спрямувати їх на узбіччя, де вони одразу ж застрягли в глибоких снігових заметах. Богун лише поглянув на сани і покрутив головою:

– Таки верхи краще, – мовив він і зітхнув. Погляд його впав на другі сани, котрі, на відміну від перших, розфарбованих у веселі кольори і застелених червоним сукном, були поверх соломи вкриті простою чорною тканиною. Там стояла важка домовина з гладко обтесаних дубових дощок, а поряд з кучером сидів закутаний в овечий кожух панотець.

– Молодці, сани не впустіть! – гукнув Іван козакам, котрі їхали позаду саней.

Без зайвих розмов четверо козаків першої шеренги спішились і підставили плечі під люшні саней. Кучер легенько цвьохнув батогом, і коні, котрі готові уже були піти слідом за першими санями у замети, налягли і навіть випередили верхівців, котрі їхали на чолі загону. Богун теж зіскочив з коня, кинувши повід джурі, і приєднався до козаків, які штовхали сани. Козаки знітилися – сам полковник сани підтримує, тож налягли ще міцніше. Сані настільки пришвидшились, що коні, з боків яких вітер здмухував хмаринки пари, почали задніми ногами зачіпляти передок саней.

– Не швидіть, пане полковнику, – благаючим поглядом глянув на Богуна кучер.

Іван не відповів. Зрозумівши в чому річ, козаки стишили натиск, і сани пішли рівніше. За хвилину виповзли на вершечок пагорба, звідки відкривалася живописна панорама застиглої в зимовій урочистості стрічки Південного Бугу, старих тополь вздовж його низького берега, засніжених нив і садів. А далі, там, де низьке небо уже майже зливалося з білосніжною рівниною, курилися кілька десятків димів над досить великим селом. Богун, який не був тут ще від часів вінницької оборони, зміг лише здогадатися, а не упізнати старий батьківський хутір.

– От ми й дома, Омельку, – вимовив він, і разом зі словами мимоволі вирвалось довге зітхання. – От ми з тобою знову вдома…

Хутір дійсно не можна було впізнати. Там, де колись стояла маленька, оточена міцним дубовим частоколом купка будівель, тепер височіла справжня фортеця. Кілька критих червоною черепицею дахів визирали з-за двосаженного кам'яного муру, могутні муровані вежі, немов уважні вартові, поглядали вічками численних бійниць на шлях, по котрому наближалася валка. Навкруги фортеці розкинулося досить велике селище – не менше сотні дворів. Чисті, немов умиті, хатинки позирали на подорожніх зацікавленими блюдцями зеленкуватих вікон з-під щедро посиланих снігом солом'яних стріх. Тини й перелази, що ними оперезалися оселі козаків, утворювали цілі вулиці, кожна з яких, збігаючись, немов промені, в центрі утвореного хатами кола, вела навпростець до високої, кованої почорнілим залізом брами проміж двома найбільшими вежами фортеці. Окремо, підставляючи вкриті памороззю бані похмурому небу, на пагорбі, де колись починався яблуневий садок, стояла невеличка церква, мурована з каменю і дбайливо вибілена крейдою.

Ще здалеку подорожні помітили пожвавлення, котре царювало на подвір'ях хатин під стінами фортеці. Там, поспішаючи в напрямку шляху, по якому наближалася валка, метушилися люди, шляхом їхали кілька верхівців, неквапно розчинялася брама фортеці. Скоро з церковної дзвіниці вдарили веселими переливами великі й малі дзвони. Помилитися було неможливо – село зустрічало своїх вояків, котрі поверталися з походу.

– Нумо порівнятися! – гукнув козакам Нечипоренко, помітивши таке заворушення. – Музики, ладнай бандури, бубни та сопілки. Щоб мені так до села увійшли, як личить бравим воякам!

За хвилину музики, вишикувавшись попереду колони, не змовляючись, заграли таку бойову та веселу мелодію, що усі до останнього козаки хвацько побралися в боки, підбили шапки на потилицю і стишили темп, приділяючи незрівнянно більше уваги рівнянню й своєму бадьорому вигляду, аніж робили це протягом усього шляху.

Богун, який їхав на чолі загону, порівнявся лишень з