Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

трупи козаків і ляхів, котрі навіки залишилися в ньому, припинивши смертельну борню. А попереду темно було від лав польського війська. Але, не дивлячись на те, що перед багатьма стояв лише один, ляхи не поспішали кидатися на гостре лезо, котре тільки щойно на їхніх очах позбавило життя одного за одним сімох записних рубак з гусарської хоругви князя Вишневецького.

– Кидай шаблю, лотре, – сичали гусари і задкували, не в змозі відвести очей від страшного леза в руках у Омелька.

– Здавайся, тобі немає надії!

– Ти лише загнаний в кут пацюк, прийми ж смерть, якої заслуговуєш, як ця мерзенна тварина!

– Я перед вами, пани-ляхи, йдіть і візьміть мою шаблю, – хрипким голосом говорив Омелько, і його очі сміялися з викликом бундючному панству.

Не витримав молодий гусарський поручник, вистрибнув наперед з криком:

– Маєш померти!

Гукнув це і сповз на землю з розтятою до хребців шиєю.

– Усі помремо, юначе, – тільки й відповів Омелько. Коло навкруг нього, котре поступово почало стискатися, знову подалося назад, немов сотні звиклих до війни бійців налякалися одного знесиленого козака.

– Це чаклун!

– Триклятий відьмак! Заколоти його піками!

– Розстріляймо з мушкетів! – почулися крики.

Здивований незрозумілим сум'яттям біля переправи, котра стала вільною від оборонців чверть години тому, до натовпу, який оточував Омелька, під'їхав оточений почтом Ян Казимир. Налякані жовніри мовчки дали дорогу королю.

– Що тут відбувається, панове? – запитав він бадьорим після легкої перемоги і кількох келихів голосом.

– Тут запорізький характерник, поганський чаклун, – видихнув, вирячивши на короля перелякані очі, німецький ландскнехт.

– У чому ж криється чаклунство цього вояка? – король здивовано оглянув завмерлого в колі доброго десятка трупів Омелька. Той стояв, відкинувши геть кармазиновий жупан і видрову шапку, і довгий немов гадюка його оселедець падав аж на залізний наплічник козацького панцира. Шаблю тримав на рівні грудей, сміливо спрямувавши її прямо на короля.

– Його не бере зброя і будь-хто із сміливців, які наважувалися схрестити з ним шаблі, не встигали зробити жодного удару. Лише чаклун може зробити таке!

– Або людина, яка вміє майстерно фехтувати, – пхикнув король. – Але панове, – Ваза повернувся до князя Острозького і лівонського генерала Енгофа, які знаходилися поруч, – я бачу, цей козак заслуговує якщо й не на лаври переможця, то принаймні на збереження життя. Хоробрість завжди повинна бути оцінена справжніми лицарями, чи не так?

– Ваша величність – взірець милосердя, – улесливо погодився Острозький, – хоча й волоцюга позбавив життя стількох добрих жовнірів…

– Він достойний більшого, аніж життя! Клянуся мощами святого Бенедикта, такого вояка хотів би мати під своїми знаменами будь-який генерал! – запально мовив лівонець. – Прошу вас зберегти йому життя, і я знайду аргументи, аби він погодився служити в моєму війську!

– Пан Енгоф або надто мало знає запорожців, або надто багато має запропонувати йому за службу. Запорожець – те саме, що ландскнехт, хіба що дуже хитрий ландскнехт.

– Але хіба його життя це не висока плата йому?

– Не думаю. Утім, ви можете самі пересвідчитися, – король зробив знак охоронцям бути напоготові й наблизився до Омелька.

– Ти добре бився, запорожцю. Ти заслуговуєш на кращу долю, аніж загинути в цьому баговинні. Я хочу запропонувати тобі угоду.

Деривухо оскалився, і його вкрите подряпинами і старими рубцями, залите кров'ю обличчя здалося Вазі й насправді якимось чаклунським.

– Угода, що її пропонує сам король! Що ж має для мене ваша величність? У скільки оцінив він моє намагання прорідити його військо, багато чи мало?

– Тобі видніше, козаче. Я пропоную залишити тобі життя, це багато чи мало?

Омелько на мить замислився.

– Добавити б щось! – мовив нарешті. Король поглянув на здивованого Енгофа, мовляв: а що я вам казав?

– Ти бажаєш торгуватися, нерозумний? – холодно кинув він запорожцю.

– Ніколи! – вигукнув Омелько, і голос його втратив жартівливі нотки, виріс і зміцнів. – Бажаю лише, пихатий королю, вмерти так, як личить справжньому воїну. Як вмирали батько і дід мої на полі бою, залишаючи по собі світлу пам'ять і науку кохати свою Батьківщину. І не турбує мене життя, що його ти великодушно пропонуєш мені повернути, позаяк воно тобі не належить. Лише Богу і Батьківщині.

Ян Казимир, відчуваючи, як у грудях у нього росте роздратування, повернув коня і поїхав геть.

– Він не чаклун, він звичайний дурень, – кинув він злим голосом, – убийте його!

І одразу ж постав перед Омельком цілий ліс жовнірських пік. Зібравши останні сили, кинувся він на них і раптом застиг, відчувши під самим серцем холодну крицю. Здійняв погляд до блакитного неба Омелько і прошепотів:

– Прощавайте, браття мої любі, прощавай, Україно мила! Прощавай і ти, Богуне, зроби, що я не зміг і не встиг!

І погляд старого вояки згас, а душа його полетіла у блакитну височінь.

Частина третя

В Путивлі-граді вранці-рано

Співає, плаче Ярославна,

Як та зозуленька кує,

Словами жалю додає.

«Полечу, – каже, – зигзицею,

Тією чайкою-вдовицею,

Та понад Доном полечу,

Рукав бобровий омочу

В ріці Каялі. І на тілі

На княжім білім, помарнілім,

Омию кров суху, отру

Глибокії, тяжкії рани…»

Тарас ШЕВЧЕНКО. Плач Ярославны

Розділ І

І

Хрустка крига під копитами коней кришилася, наповнюючи околиці тріском на багато сотень сажнів. Шлях, котрий напередодні розмерзся під променями незвично яскравого для Різдвяних свят сонця, за ніч знову закам'янів, і шматки криги, що її вчора перетворили на калюжі копита коней і полоззя саней, тепер зрадливо повідомляли околицям про пересування величенького загону верхівців. Проте на подорожніх це не справляло жодної дії – вони спокійно їхали, вишикувавшись у колону по чотири, не виставивши навіть передових дозорів. Так, як їде господар своєю землею. З кінських ніздрів вихоплювалися хмаринки пару, мляво перекидалися словами козаки, кожен з яких мав у руках ратище списа з червоно-чорним значком на вершечку, розмірено порипували двійко саней на чолі колони.

Засніжені пагорби навкруги шляху мимоволі приковували до себе погляди подорожніх, милували їх довершеністю білої пустелі, в чисті кольори якої, після кількаденного снігопаду, не домішувалися будь-які сторонні тони. Навіть віти ялин, що величними обелісками застигли обабіч шляху, біліли памороззю, яка вкрила їх настільки густо, що годі було й повірити у справжній, темно-зелений колір кошлатих ялинкових лап. Єдиною річчю, яка не гармонувала з картинами білої пустелі під сивою димкою низького неба, був, власне, сам шлях з козацьким загоном на ньому, а тріск криги у німоті снігового безгоміння здавався потужнішим, аніж гуркіт весняного кригоплаву.

– Добряче приморозило. Так, що й рота зайвий раз не відкриєш – страшно, аби язик не відмерз, – казав один з козаків, які їхали на чолі