Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

також користуватися краплями для очей. Повернувшись додому, він негайно склав рапорт про невдачу в Женнвільє, намагаючись належно виправдати свої дії чи принаймні сяк-так відмазатися. Перекинув документ мейлом «тим, кого це стосується» і тепер чекав на другу хвилю шквалу прочуханів. Поки що відповіді не було.

Хай його викинуть геть чи притягнуть до відповідальності, але єдине, що він міг наразі зробити, — це назавтра вшитися й допитати Ляссе. Це його вирішальний бій: якщо нічого не доможеться з цього боку, втратить сенс боротьба проти усунення від справ. Він сподівався, що силами поліції вдасться схопити втікача, а інші профі перехоплять естафету, щоб закрити справу.

Голос Софії досі звучав у телефоні. Він не слухав її вже добрих десять хвилин. Знав цю тираду напам’ять: їй начхати, якщо Лоїка переїде потяг чи його самого зжеруть ополченці з Верхньої Катанґи. Їй важать лише діти. Але двійко малят також Морвани, і Морванів-старших просять угамуватися, хоча б для того, щоб у Міли та Лоренцо були батько й дядько в презентабельному вигляді.

Ерван посперечався для проформи. Ця розмова мала на меті лише емоційну розрядку — для Софії. Дарма, що вона народилася графинею і за будь-яких умов демонструвала незворушність на межі презирства. Нервуючи, ця пані перетворювалася на істеричну неаполітанку. Раптом вона ніби усвідомила, що марно монополізувала слухавку.

— Розкажи мені, що сталося.

— Не зараз. Не по телефону.

— Сьогодні ввечері, — відрубала вона. — Чекаю у себе вдома.

Софія повісила слухавку, перш ніж він устиг відповісти. Ерван узяв з холодильника банку пива, усміхаючись: графиня завжди може почекати. У нього всього кілька годин, щоб відновити сили, перш ніж знову злетіти — і мови нема про те, щоб змарнувати цей час.

Він збирався лягти спати, коли відчув останнє, на що очікував: голод. Це здалося жалюгідним. Зміг втратити батька, бачив, як згасає мати — телефонував до лікарні Жоржа Помпіду: новин немає, а це вже кепська новина… Він спричинив смерть безневинних людей і просрав справу свого життя, але у певні години шлунок так само нагадує про його нікчемну органічну природу. Хоча востаннє він думав про їжу чотирнадцять годин тому, та й тоді все-таки не попоїв.

За нормальних обставин пішов би в МакДак або до китайського ресторанчика в своєму будинку, але нині не мав сили на те, щоб вийти з дому. Думаючи лише про смерть, відчинив дверцята холодильника та знайшов там — о диво — яйця, молоко й ще якісь базові продукти. Мабуть, їх купила прибиральниця після його повернення. Без жодного ентузіазму взявся готувати тортилью по-іспанському.

Почистив і порізав кілька старих картоплин, які валялися в глибині шафи, далі — не набагато свіжішу цибулину. Цибулю — кільцями, картоплю — дрібними кубиками. Усе це — в пательню, на якій закипіла олія, і відразу накрити. Збиваючи яйця, побачив у цій суміші точний образ своєї невдачі: волів би брати участь у облаві на вбивцю, або, перечитуючи свої нотатки, виявити деталь, яка дала б змогу його викрити, але дійшов до краю. Нема чого вже копати чи обмірковувати. Самі обличчя мертвих у безладному кружлянні: Морван, Одрі, Сальво, Бісінґ’є, голова китайського робітника, що застрягла в герметичних дверях…

Залишив картоплю й цибулю тушкуватися під накривкою та пішов до вітальні з наміром зробити ще кілька дзвінків. Спершу Тонфа: флік уже був удома. Накачаний знеболювальним, готувався до сну. Далі Сандоваль: досі нічого. Як убивця міг щоразу прослизати крізь поліційне оточення? Чи йому й далі допомагали? Щоб затулити всі дірки, Ерван набрав номер Верні й попросив потай розставити людей навколо Шарко: урешті-решт, звір міг також повернутися до рідного лігва.

Запах горілого перебив його на півслові. Картопля! Ерван поклав слухавку й кинувся на кухню — все згоріло. Збирався схопити пательню, коли задзвонив інтерфон.

122

На порозі під’їзду стояла Софія в пальто й чорних замшевих чобітках, загорнута в об’ємний багряний шарф: таке просте вбрання, що не відразу впадала в око надзвичайна вишуканість. Деталь: жінка, яка ніколи не фарбувалася, цього вечора мала червоні губи, ніби торкнулася ними до свого шарфа. Софія нагадувала свято, але Ерван сумнівався, що його туди запросили.

— Не варто було турбуватися.

— А хто ще потурбується?

— Завтра рано вставати на ранковий рейс…

— Власне, про це й маємо поговорити. Не впустиш мене?

Він поступився без посмішки. Поки жінка піднімалася, відчинив вікна, щоб вивітрити запах гару, й натягнув джинси. Усе-таки глянув на себе в дзеркало у ванній: очі альбіноса, набрякла червона пика, шкіра підсмажена в пригодах цього дня. Жахливо.

Але побачивши її, таку прекрасну, таку недосяжну, Ерван подумав, що це не страшно. Їхні стосунки так чи інакше неможливі, й кожен мусить дотримуватися своєї ролі. Красуня і чудовисько. Королева і мавпа.

— Про що? — повторив він, зачиняючи двері. — Про що ще ми маємо поговорити?

— Ти намагався щось приготувати? — Софія ухилилася від відповіді, кивнула на сліди його невдалої спроби.

Ерван не відповів, натомість підійшов до місця злочину й увімкнув вентиляцію. Не запитуючи, дістав дві коли «Зеро». Софія поділяла його пристрасть до таких підсолоджених напоїв. Бляшанки зашипіли, ніби два затвори.

— Ти хочеш, щоб я полетіла на Бреа? — нарешті запитала вона, сідаючи.

— Що? — перепитав Ерван, почуваючись ошелешеним. — Ні. Зовсім ні. Ми… Ну, Меґґі хотіла, щоб на похороні були тільки…

— Меґґі хотіла б, щоб я поїхала.

Ерван зробив ковток і всівся на табурет навпроти неї. Опануй себе.

— Чого ти, власне, домагаєшся? — запитав він. — Ти ненавиділа мого батька. Уже два роки воюєш із Лоїком, і я досі не знаю, як ти вирішила питання зі мною. Якого хріна тобі робити на Бреа? Ще тиждень тому ти хотіла знищити обох наших старих, а…

— Ще тиждень тому вони були живі. Просто зараз усе відбувається надто швидко. Намагаюся пристосуватися.

Софія підвелася й скинула пальто. На ній була дивна сукня, темна й пряма, ніби з губчастої тканини. Справді чудернацька, але водночас незбагненно