Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

елегантна. Настрій в Ервана змінився. Присутність цього створіння в його квартирі — це знак. Хай там що станеться, він мусить продовжити своє розслідування. Провести ніч над нотатками. Не здаватися, поки не впаде від виснаження. І, можливо, навіть кохатися з цією феєю в нічній сорочці, поки вона не піде.

— Софіє, — він заговорив примирливим тоном, — ми всі стараємося, але не наближайся до цього лайна, не треба. Поки що нічого не ясно.

Вона підійшла до нього й стала на одне коліно, щоб виявитися на рівні обличчя. Завше вдавалася до найменш очікуваних жестів, але це виходило природніше за схід сонця.

— Щось тебе палить і скоро пожере цілком, — прошепотіла вона, тицяючи пальцем йому в груди.

— Ти маєш на увазі картоплю?

Софія не відповіла на його жарт, просто поцілувала й поклала руку йому на потилицю. Ерван ледь не впав зі стільця. Поки намацував свою колу на журнальному столику, на думку спала єдина фраза:

— Думаю, Лоїк досі тебе кохає.

Ще одна надзвичайно вдала репліка.

Софія зі сміхом підвелася:

— Ти реально нічого не зрозумів.

— Чому? — він поквапливо сьорбнув з бляшанки.

— Він більше не може мене кохати. Більше не хоче бути тим, ким був, коли кохав мене. Розумієш?

Ще один ковток. Бульбашки, холод, цукор, або принаймні його замінник. Ерван невпевнено кивнув.

— Лоїк останніми днями змінився. Не знаю, чи це через смерть Старого, але…

Жінка сіла на кутик столика, щоб знову опинитися з ним лицем до лиця.

— Маю дещо розповісти тобі про Лоїка.

Нарешті він зрозумів, чому графиня прийшла. Вона обхопила його руками — не обійми коханки, просто відновлення їхньої колишньої коаліції для захисту малого — й глибоко вдихнула:

— Це сталося у Флоренції.

123

До Ланніона їх віз маленький літак на сорок місць, ATR 42-300, і це надавало мандрівці атмосфери інтимної вилазки. Нічого спільного з урочистою процесією, тим паче з масовим чартером.

О восьмій ранку Ґаель ще не до кінця прокинулася — навіть не була впевнена, що спала. Супутники її, навпаки, почувалися на піку бадьорості. Ерван із телефоном у руках чекав на посадку, міряючи кроками залу з таким виглядом, ніби проковтнув аварійну сигналізацію. Лоїк із директором аеропорту залагоджував останні проблеми, пов’язані з перевезенням тіла. Він, здавалося, останньої миті пригадав, що має вдягтися в чорне, та схопив дурнуватий костюмчик а-ля італійський денді, сяк-так зав’язав краватку, що нагадувала петлю на шибениці. Обидва братики були схожі на охоронців з похмілля.

Політ пройшов у тій самій атмосфері — наполовину похорон, наполовину сімейна подорож. Ґаель добре почувалася в товаристві братів: це нагадувало дитинство, коли вони зі змінним успіхом, але обов’язково її захищали.

Коли шасі літака торкнулося до посадкової смуги, вона здригнулася й зрозуміла, що спала. Ніби маленька дівчинка, взяла Ервана під руку й скуйовдила волосся Лоїкові, який сидів попереду. Саме на краю прірви найбільше цінуєш свою точку опори.

Не здавали речі в багаж, щоб не чекати на них по прильоті. Марно: зі своїм особливим вантажем аеропорт залишили таки останніми. Поки Ерван і Лоїк наглядали за транспортуванням труни до паркінгу, Ґаель вийшла покурити. Аеропорт був такий маленький, що нагадував залізничний вокзал, загублений у якійсь долині. Біля підніжжя диспетчерської вежі вона скрутила собі цигарку — придбала тютюн і папір, щоб усе було по-бретонському. На жаль, ця деталь нагадувала їй Одрі. Мусила кілька разів починати наново — так тремтіли руки.

Підпалюючи самокрутку, зрозуміла, чому їй так подобалася ця похмура подорож. Брати вирвали її з небезпечної самоти. Ліпше ховати батька на краю скелі, ніж сидіти вдома самій і нічого не їсти. Ніхто не зміг би змусити її бодай щось проковтнути, але принаймні брати були поруч і могли подбати про неї, якщо знепритомніє. Біля них вона погоджувалася здатися, як під час шпиталізації. Більше не думати, не вирішувати, не боротися. Анорексик в усьому бачить зайву вагу включно з тягарем власного життя.

Катафалк рушив з місця, обидва Дюпони[136] не забарилися. Хоч як це дивно, вони виринули в неї з-за спини. Ґаель з першого погляду зрозуміла, що брати знову погиркалися. Ерванове обличчя набуло барви швейцарського Червоного Хреста, Лоїк сполотнів, ніби підсвічений екран. Справді ефектна парочка.

— Візьміть таксі. Маю одну справу, — оголосив старший.

— Що?

— Цей гівнюк нас кидає, — виплюнув молодший. — У месьє рандеву.

Ґаель перевела погляд з одного до іншого:

— Приколюєтеся?

— Я орендував тачку, — Ерван показав їй ключі. — Приєднаюся до вас о другій.

Вона так здригнулася, що цигарка випала з пальців. Уже не мала достатньо сили для боротьби з холодом.

— Ця зустріч якось пов’язана з татом?

— Забудь.

Її черга вибухнути гнівом:

— Не викаблучуйся перед нами. Куди ти їдеш?

— Маю розпитати одного психіатра для свого розслідування.

— Ти не думаєш, що в нас сьогодні є важливіші справи?

— Якийсь псих досі бігає на волі.

— Я знаю ще одного такого.

Ерван підійшов до сестри впритул, і її налякала його подібність до батька. Ніби вивітрилися всі його власні риси. Залишився тільки голий скелет, викопні рештки Старого. Ця схожість усе-таки дивним чином її заспокоїла.

— Ліпше не запізнюйся, придурку.

124

— Зачекайте на мене. Я зараз.

З інтерфона на першому пропускному пункті ЗПП почувся голос Жана-Луї Ляссе. Ерван не так усе уявляв. Після затримання та кількох допитів він би добре подумав, перш ніж погоджуватися на ще одну розмову.

Чекав на паркішу, обмірковуючи новину, що стала сенсацією минулої ночі: історія з оральним зґвалтуванням його брата на пагорбах Ф’єзоле. Макаронники можуть зачекати. Зараз головне — слідкувати за Лоїком. Його раптове захоплення вогнепальною зброєю не обіцяло нічого доброго. Після Ґаель, яка погралася