Джейн Остін - Емма

сама розуміла, що розстаючись за якихось інших обставин, вони б неодмінно листувались, і що їй не довелося б — як це було нині — у своїх відомостях про Гаррієт покладатися майже виключно на листи від Ізабелли. Він міг помітити, що саме так воно й було. Біль, якого їй завдавало це вимушене замовчування, був майже такий сильний, як і біль від усвідомлення, що саме вона спричинила до тих нещасть, яких зазнала Гаррієт.

Повідомлення Ізабелли про їхню гостю були такими ж заспокійливими, як і очікувалося. Спочатку їй здалося, що відразу ж по своєму прибутті Гаррієт була не в гуморі, і це було цілком природним, бо на неї очікував візит до зубного лікаря; але по завершенні Гаррієт стала такою ж, як і раніше. Звичайно ж, Ізабелла не вирізнялася здатністю швидко й тонко щось підмічати, але коли б, скажімо, Гаррієт не схотіла бавитися з дітьми, то це б вона помітила обов'язково. Емма була надзвичайно втішена цими новинами і продовжувала сподіватися, що Гаррієт залишиться у них довше — її два тижні перетворяться принаймні на місяць. Містер і місіс Найтлі мали приїхати до них у серпні, і вони попрохали її залишитися, щоб потім забрати з собою.

— Джон навіть не згадує про вашу подругу, — сказав містер Найтлі. — А ось його відповідь. Якщо хочете — прочитайте.

Це була відповідь на повідомлення про його намір одружитись. Емма швиденько вхопила листа, зі жвавим нетерпінням поспішаючи довідатися про думку брата з цього приводу й відразу ж забувши, що той зовсім не згадує про її подругу.

— По-братськи Джон поділяє мою радість, — продовжив містер Найтлі, — але ж він не має схильності роздавати компліменти. Я знаю, що він теж відчуває до вас щиру братерську симпатію. Але настільки далекий од того, аби вдаватися до пишних фраз і квітчастих висловів, що незнайомій із ним молодій жінці його реакція може видатися надто стриманою. Та я не хвилююся з того, що ви прочитаєте написане ним.

— Видно, що це писала розумна людина, — підсумувала Емма, — ознайомившись зі змістом листа. — Віддаю належне його щирості. Він зовсім не приховує своєї думки, що від цих заручин виграла тільки я, але сподівається на те, що з часом я стану такою ж гідною вашої любові, якою ви вже тепер мене вважаєте. Якщо б він висловився по-іншому, то я б йому не повірила.

— Еммочко, нічого подібного на увазі він не має. Він лише хотів сказати, що…

— Ми мало різнимося щодо нашої оцінки одне одного, — перебила вона і всміхнулась, але усмішка в неї вийшла не надто доброзичливою, — мабуть, набагато менше, ніж він здогадується; а неодмінно здогадався б, доведись нам відверто і без зайвих церемоній поговорити на цю тему.

— Моя люба Еммо…

— А знаєте, — додала вона вже трохи веселіше, — якщо вам здається, що ваш брат про мене не надто високої думки, то дочекайтеся, доки про цю таємницю не дізнається мій татусь, а тоді спитайтеся його думки. Повірте мені, про вас він буде думки ще нижчої. Він вважатиме, що від нашого шлюбу виграєте лише ви і що на вашому боці буде все щастя і всі вигоди такої партії, а на моєму — лише мої чесноти. Дуже сподіваюся, що я не відразу стану для нього «бідолашною Еммою». Це — та межа, якої може досягти його ніжне співчуття до ображеної доброчесності.

— Та ото ж! — вигукнув містер Найтлі. — От якби вашого татуся можна було так само легко, як і Джона, переконати, що ми маємо всі підстави, які тільки здатна забезпечити однакова доброчесність, жити разом і бути щасливими! Ви помітили, що мене здивувала одна частина Джонового листа — це та, де він говорить, що моє повідомлення не захопило його зненацька і що він уже був готовий почути щось у цьому дусі.

— Якщо я правильно зрозуміла вашого брата, то він говорить лише про ваш намір одружитися. Про мене він не знав нічого. Схоже, що він був до цього абсолютно не готовий.

— Авжеж, але мені дивно, що він зміг так глибоко проникнути в мої почуття. З чого ж він судив? Я не помітив якихось змін у своєму настрої чи манері говорити, котрі могли дати йому підстави вважати мене більш схильним одружитися саме зараз, а не в якийсь інший час. Однак саме так і сталося. Але стривайте — наступного дня після мого приїзду переміна таки мала місце. Здається, я бавився з його дітьми менше, ніж зазвичай. Пам'ятаю навіть, як одного разу ввечері сердешні хлопчаки казали: «Тепер наш дядько завжди каже, що почувається втомленим».

Підходив час поширити новину й подивитись, як на неї відреагують інші. Як тільки місіс Вестон почала почуватися достатньо добре, щоб витримувати візити містера Вудхауса, Емма, сподіваючись при нагоді скористатись її здатністю до ніжних умовлянь, вирішила, що спершу оголосить новину вдома, а потім — невідкладно — у Рендоллзі. Але як же, нарешті, сповістити свого батька?! Вона призначила зробити це в такий час, коли містера Найтлі не буде, але він незабаром матиме прийти, щоб продовжити розмову, якщо у неї не витримають нерви. Далі відкладати уже не можна було, і Емма просто зобов'язана була про все розповісти, але розповісти — оптимістичним тоном. Вона не мусила говорити з сумом у голосі, бо тим самим лише поглибила б його страждання. Аж ніяк не має вона продемонструвати, що вважає майбутні переміни якимось нещастям. Спочатку, зібравши всі свої душевні сили, вона приготувала батька почути щось незвичайне, а потім скупо сповістила його, що коли він виявить свою згоду і схвальне ставлення, то вони з містером Найтлі збираються побратися і що вона сподівається на його швидку згоду, тому що, на її думку, цей задум принесе щастя їм усім, бо тим самим товариство в Гартфілді отримає поповнення у вигляді людини, котру, наскільки вона знає, містер Вудхаус любив не набагато менше, ніж власних дочок та місіс Вестон.

Бідолашний містер Вудхаус! Спочатку це було для нього сильним потрясінням, і він ревно намагався її відговорити. Еммі неодноразово нагадали про її обіцянку ніколи не виходити заміж, запевняючи, що незаміжній їй було б набагато краще; розповіли про бідолашну Ізабеллу й бідолашну міс Тейлор. Але марно. Емма улещувала його з усією ніжністю — і всміхалась, і повторювала, що саме так і мусить бути, і казала, що він не мусить порівнювати її з Ізабеллою та місіс Вестон, котрим після заміжжя довелося покинути Гартфілд (що було дійсно сумною