Джейн Остін - Емма

переміною). Але ж вона нікуди з Гартфілда їхати не збирається, вона залишиться в ньому назавжди; ті зміни в їхній чисельності чи в їхньому комфорті, які вона обстоює, будуть змінами лише на краще; до того ж вона не сумнівається, що коли він звикнеться з цією думкою, то виявить, що буде набагато краще завжди мати містера Найтлі під рукою. Хіба ж він не любить містера Найтлі? Вона не сумнівається, що він не буде цього заперечувати. З ким він завжди радився у своїх справах, як не з містером Найтлі? Хто, як не він, завжди ставав для нього в пригоді, завжди з готовністю писав для нього листи, завжди радо допомагав йому? Хто, як не містер Найтлі, є таким веселим, таким уважним, таким відданим йому? Хіба ж не захоче він завжди мати його поруч? Авжеж захоче. Все це цілком вірно. Містер Найтлі завжди буде тут бажаною людиною; він радий буде бачитися з ним щодня — але ж вони фактично й так бачилися з ним щодня! Чому б тоді не продовжувати так, як раніше?

Виявилося, що містера Вудхауса не так-то й легко вмовити; але найгірше було вже позаду, думка висловлена. Решта — це справа часу і невпинного повторювання. До Емминих благань і запевнень невдовзі приєднався містер Найтлі, чиї сповнені ніжності похвали на адресу Емми навіть додали приємності розмові. Містер Вудхаус незабаром звик до їхніх умовлянь, котрі траплялися з кожної слушної нагоди. Їм усіляко допомагала Ізабелла — своїми листами й надзвичайно схвальним ставленням до ідеї шлюбу, а місіс Вестон не змусила себе довго чекати і при першій же зустрічі розглянула цю справу в найсприятливішому світлі: по-перше, як уже вирішену, а по-друге — як справу добру, бо чудово знала, що і перший аргумент, і другий є однаково важливими для містера Вудхауса. Він погодився з цим — як і можна було сподіватися. Всі, до чиїх слів він звик прислухатися, запевняли його, що це робиться заради його ж блага; він і сам уже став схилятися до згоди, і в нього з'явилася думка, що колись — може, через рік-два — буде не так уже й погано, якщо весілля таки відбудеться.

В усьому тому, що місіс Вестон сказала містеру Вудхаусу з приводу обговорюваної події, вона була щирою і почуття її були непідробними. Спочатку, коли Емма вперше повідала їй про задум, вона була вкрай здивована, як ніколи, але побачила в ньому лише можливість зробити усіх їх іще щасливішими, і тому щосили і без еківоків почала вмовляти Емминого батька. Вона сказала, що дуже поважає містера Найтлі та вважає його гідним навіть її дорогої Еммочки, що в усіх відношеннях це буде надзвичайно доречний, підходящий і винятково гарний шлюб, а в одному, — вкрай важливому аспекті — такий бажаний, такий виключно вдалий, бо Еммі просто поталанило покохати саме цього — і ніякого іншого чоловіка — і що сама вона виявилася дуже недалекоглядною й лише тому не бажала цього шлюбу раніше. Хіба зміг би хоч хто-небудь із гідних Емми чоловіків проміняти свою власну домівку на Гартфілд?! А хто, крім містера Найтлі, який поважає містера Вудхауса і добре знає його звички, зміг би так прекрасно вписатися в цю схему, зробивши її такою бажаною? Коли вони з чоловіком обговорювали плани одруження Емми з Френком, то подальша доля містера Вудхауса завжди являла собою велику проблему. Врівноваження інтересів Енскума і Гартфілда було тим ускладненням, що завжди стояло на перешкоді, і її це турбувало більше, ніж містера Вестона, але навіть він не спромігся сказати з цього приводу нічого кращого за таку фразу: «Все якось уладнається само собою; молодята знайдуть якийсь вихід». В цьому ж випадку нічого не треба було відкладати з надією на туманне майбутнє. Тут усе було добре, все було відверто й на рівних засадах. Жодна із сторін не робила нічого такого, що навіть віддалено нагадувало б самопожертву. Це було єднання, котре передвіщало лише щастя, й не існувало жодної реальної й виразної перешкоди, здатної йому зашкодити чи змусити відкласти його на майбутнє.

Місіс Вестон, вдаючись до таких міркувань і тримаючи на колінах дитинча, почувалася найщасливішою жінкою на світі. Якщо і могло щось збільшити її радість, так це усвідомлення, що її крихітка скоро виросте зі своїх перших капелюшків.

Новина про майбутній шлюб викликала подив та захват скрізь, де б вона не поширювалася, — викликала вона подив та захват і в містера Вестона — на цілих п'ять хвилин. Але п'яти хвилин вистачило його легкій вдачі для того, щоби звикнутися з цією думкою. Своїм метикуватим розумом він швидко побачив усі переваги цього шлюбу і зрадів їм так само беззастережно, як і його дружина; але чудесність цієї новини незабаром зійшла нанівець; і коли спливла година, він уже ладен був вірити, що завжди мав цей шлюб на думці.

— Я так розумію, що це — таємниця, — зауважив він. — Такі речі завжди є таємницею, доки не виявиться, що про них уже всі знають. Тільки нехай мене сповістять, коли можна буде починати про це говорити. Цікаво, а Джейн що-небудь знає?

Наступного ранку містер Вестон подався до Гайбері, щоб задовольнити свою цікавість із цього приводу. І розказав Джейн про новину. Вона ж тепер йому як дочка, старша дочка, тож як їй про це не розповісти? А оскільки міс Бейтс також була присутньою, то про це, звичайно ж, негайно потому довідалися і місіс Коул, і місіс Перрі, і місіс Елтон. Іншого винуватці торжества і не чекали; вони заздалегідь передбачали, що новина, ставши відомою в Рендоллзі, швидко пошириться й в Гайбері; і тому з надзвичайною проникливістю уявляли, як ця тема стане чудовим вечірнім подарунком для багатьох сімейств.

Загалом прийдешній шлюб було схвалено беззастережно. Одні гадали, що більше поталанило йому, інші — що їй. Одна компанія радила, щоб усі вони перебралися до Донвелла, залишивши Гартфілд Джону Найтлі; інша пророкувала сварки між їхніми слугами; але в основному серйозних заперечень ніхто не висував, за винятком одного помешкання — будинку священика. Там подив не змінився задоволенням від почутого. На відміну від своєї жінки містера Елтона це мало цікавило, він лише висловив сподівання, що «амбіції зазначеної молодої особи нарешті будуть задоволені» і зробив припущення, що вона «завжди хотіла — при можливості — заманити Найтлі у свої тенета», а з приводу спільного проживання у Гартфілді навіть мав нахабство гучноголосо заявити: «От добре, що це спіткало його, а не мене!» Та