Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

а Пшонь розсівся, наче сваха на іменинах. Він замовк, показуючи, що розмову закінчено, а Пшонь ще тільки прочищав горлянку, керуючись принципом: прикусити язика не собі, а ближньому. Гришу тіпала нетерплячка, а Пшонь давив його нахабним спокоєм, щоб, як казав поет, в чоловіка лускався терпець.

— У мене до вас справа як до сільського керівника, — заявив Пшонь.

— Справа?

— А ви ж думали!

— Що за справа?

— Вплинути на цього бюрократа!

— На якого бюрократа?

— Ну, на мого директора.

— Ви ж іще не працювали в нашій школі, а директор тут п’ять років. Його знає весь район.

— А мене взнає весь світ! Мій рід іде від гоголівського героя!

— Від Івана Федоровича Шпоньки?

— А хоч би!

— Неважнецький, скажу вам, у вас родовід, герой же найнікчемніший.

— Зате Гоголь!

— Ви хоч того Гоголя читали?

— А нащо мені його читати, коли я й так живцем із нього вистрибнув!

— Коротше, — сказав Гриша, — яка у вас до мене справа? А то я поспішаю.

— В службовий час влаштовуєте побачення з своєю жінкою?

— Не з чужою ж! То яка справа?

— Справа така, — сказав Пшонь. — Я хочу викладати історію і географію, а цей бюрократ, ваш директор, не дає.

— Ви ж викладач фізкультури!

— То й що? А моя попередниця перед пенсією що тут робила?

— Одарія Трохимівна? Та вона все життя викладала історію й географію. Це її спеціальність. А ви — фізкультурник.

— Ага, фізкультурник? А що робила ваша Одарія перед пенсією?

— Ну, її попросили по сумісництву взяти фізкультуру.

— Сек-кундочку! Запишемо. Одарія совміщала історію й географію з фізкультурою, а я совміщатиму фізкультуру з історією й географією. Збігається?

— Не збігається, — сказав Гриша, — і прошу до мене більше з такими дурницями не приходити.

— Не прийду я, то прийдуть ті, що треба, — підводячись, погрозливо заявив Пшонь.

— Ну, гадство! — з гіркотою зітхнув Гриша, зачиняючи за фізкультурником двері.

Дзвонити до Дашуньки не хотілося. Взагалі не хотілося нічого. Ні жити, ні вмерти. Враження таке, ніби ти розбовток. Отой холодний, як камінь, поклад, що ним заохочують дурних курей, щоб вони неслися.

Гриша все ж подзвонив на ферму. Котрась з доярок сказала, що Дашунька поїхала на пастівники. Тепер хіба що свиснеш їй услід. Бо пастівників багато, розкидані вони уздовж Дніпра на території, що дорівнює невеличкій європейській країні, станеш розшукувати там свою дружину в робочий час — сміятиметься мале й старе. В селі не сміються хіба що корови.

Він підійшов до вікна, кинув погляд униз, і все в ньому отерпло, а тоді закипіло. Довкола клумби, як і в перший день його новопосадності, сиділа опозиція, покурювала, попльовувала і чогось ждала. Чого ж? Повернення Зновобрать? Але навіщо ж його відпустили на заслужений відпочинок? Виходило так, ніби він, Гриша Левенець, рвався на цю високу посаду, чи що.

— Ганно Панасівно, можна вас на хвилинку? — відчинивши двері, гукнув Левенець.

Секретар сільради не була б достоту секретарем, коли б увійшла до голови з порожніми руками. Що носять секретарі? Папери — це всі знають. Але цього разу в руках у Ганни Панасівни були не просто папери, а товстенні книги, видати з усього, читані й перечитані, бо сторінки їхні нагадували товсті закопилені губи.

— Що це? — аж підстрибнув Гриша.

— Закони, постанови й інструкції.

— Нащо воно мені?

— Читати.

— Читати?

— Так, Свиридон Карпович, скільки й головував, то коли не предсідательствував і не предстоятельствував — читав закони.

— Пред?.. Що це за слова такі, Ганно Панасівно?

— Коли ви сидите перед людьми, то предсідательствуєте; коли стоїте — предстоятельствуете, а коли ні те, ні те, тоді треба читати закони, щоб знати, як їх дотримуватися.

Гриша подумав: а коли сидиш на комбайні, як це назвати — предкомбайнствувати? Ну, Ганна Панасівна, ну, старі кадри!

— А що ви скажете, Ганно Панасівно, — поспитав він, показуючи за вікно, — щодо отих довколаклумбисідательствующих?

— Та хіба ви не знаєте? То ж ніби агенти від наших сільськогосподарських відомств: Первородний від сільгосптехніки, Благородний від мінводу, Таксобі від нафтозбутпостачу, Нісюдинітуди від сільгоспбуду, Раденький від комбікормзбутпостачу, Солоденький від вовнозаготівель.

— Ага. А чого вони тут сидять?

— Ждуть.

— Чого?

— Змін. Бояться прогавити.

— А хіба що — щось має мінятися?

— А вони розділяються. Половина сидить біля контори колгоспу; а друга половина — оце тут.

— Нічого не роблять, а тільки сидять і ждуть?

— Не роблять? Підіть спитайте їх — скільки вони вам наговорять!

— І піду, і спитаю!

Рішучості після сьогоднішніх конфронтацій з Жмаком і Пшонем Гриші було не позичати. Він вилетів з сільради, як давньослов’янський бог Перун, готовий гриміти, блискати, карати й спопеляти.

— Добрий день, товариші! — гукнув до сидунів.

— Добрий, добрий, добрий! — загалайкали ті.

— Попрацювали? — доволі єхидно поцікавився Гриша.

— Куди твоє діло!

— Аякже!

— Стали на трудову вахту!

— Ага, — підсумував Гриша, — стали, кажете, на вахту. Можу вам повідомити, що ставати на вахту біля оцієї клумби навряд чи й треба. Нікуди ця клумба не втече і ніхто її не вкраде. Це моя заява перша, так би мовити, неофіційна. А тепер я зроблю заяву останню. Коли ви вважаєте, що мене обрано на день або на тиждень, як того тимчасового царя для глуму й обпльовування, то глибоко помиляєтесь.

— Ви ж вроді полетіли? — несміливо висунувся поперед усіх Інтриган.

— Полетів і прилетів.

— А товариш Жмак заявив, що вас не буде, — прихилив до плеча голову Солоденький.

— Як бачите, немає Жмака, а я — перед вами.

— Тоді як же воно так? — наприндився Первородний.

— А отак. Сидіти — годі, роз'єднаності — край, всі в єдиний агрокомплекс або ж я запропоную очистити територію Веселоярівської сільради! Хліб-паляниця в торбі нізвідки не візьметься!

Хліб-паляниця для представників усіх зацікавлених відомств ще так-сяк було зрозуміло. Але торба! До чого тут торба? Що за пережиток? Що за відстале мислення у цього нового голови?

Обмінявшись поглядами, що звуться в літературі красномовними, однак, не стали розводити антимоній, докурили кожен свою сигарету, покашляли й погмикали, а тоді розосередилися по веселоярівських кутках: визначати, де стрижене, а де смалене. Гриша ж, провівши їх поглядом і пробурмотівши своє улюблене: «От гадство!» — вирішив зазирнути до Будинку культури, а коли точніше — до сільської бібліотеки, якою завідувала колишня його однокласниця Тоня, тепер Антоніна Іванівна, дружина самого директора школи. Колись Гриша хотів навіть закохатися в Тоню, але злякався: надто вже вона була вродлива і пащекована. Язик як бритва. Підійти до неї ще якось і можна, але що їй скажеш? Отак налякавши себе, Гриша й завербувався у добровільне рабство до Щусевої Каті, рабство ж те, відомо, закінчилося трагічно, і ще й не