Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

знати, що сталося б з Левенцем, не з’явись на веселоярівських обріях Дашунька Порубай.

Але людство з мудрим сміхом дивиться на своє минуле, не маючи ніяких намірів повертатися до нього і повторювати помилки й дурниці. Гриша був частішою людства, до того ж жонатою. Та що й займав офіційну посаду, але серце йому в грудях все-таки зрадливо й підступно здригнулося, коли він побачив Тоню, вродливу й строгу, незалежну й неприступну в царстві книжок і в світі мудрих думок і слів. Гриша аж позадкував і замружився, щоб не обпектися й не засліпитися, та мав виявляти рішучість щокроку, тому відважно ринувся вперед.

— Що, начальство вирішило нас перевірити? — без страху зустріла його Тоня.

— Яка може бути перевірка? — знітився Гриша. — Я до тебе, Антоніно, просити поради.

— Антоніно? А чом не — Тоню?

— Ну, вже як на те пішло, то в школі я тебе звав Тонькою!

— То зви й далі так.

— Слухай, Тонько, у тебе в бібліотеці книжка про гадів може бути?

— Тобі про реакціонерів?

— Та ні, про справжніх гадів. Тих, що повзають.

— Про плазунів? Так би й сказав. Тобі як — щось довідкове чи з художньої літератури?

— Я й сам не знаю. Коли з’їдають гади, тоді яка література помагає: довідкова чи художня?

— Мабуть, і та й та. Знаєш що: давай я тобі знайду все, що є в словниках, а тоді щось і з художньої.

— Морочу я тобі голову.

— Та яка морока? Це ж одна хвилина!

Вона метнулася за стелажі, повернулася з цілою купою словників і енциклопедій, стала гортати сторінки перед Гришиними очима, швидко й уміло вичитувала то звідти, то звідти.

— Так. Ось тут. Гад. Гадюка. Гаденя. Гадоїд. Гаддя. Гадина. Гадовище. Гадюга. Гадюра. Гадюченя. Гадючник. Гадюччя. Гадя. Гадючитися. Все це від санкскритського слова «гад» — повзти, плазувати. Черв’яки теж сюди. Підходить тобі?

— Ніби підходить, хоч і без черв’яків, бо там є й корисні. Давай далі.

— Ось тут ще. Слово «гади» для класифікації не придатне. Треба казати: плазуни.

— Як не кажи, а воно гадство. І що там про них?

— Плазуни діляться на черепах, дзьобоголових, лускатих і крокодилів.

— Ну, черепаху й крокодила одразу видно. А дзьобоголового впізнаєш тільки тоді, як воно тебе дзьобне. Це теж ясно. Тяжче з отими лускатими. Сховається в луску — не дошкребешся!

— Ось тут ще є, — знайшла Тоня, — земноводні теж належать до гадів. Наприклад, наша звичайна жаба. Це так звані голі гади.

— Голі гади — це здорово! — зрадів Гриша. — Голих і викривати не треба, самі показуються! Тепер ще б придавити їх художньою літературою — і талатай!

— З художньої, на жаль, у нас нічого немає. Тільки дитячі книжки.

— Давай і дитячі!

— Кіпліпг. Про Ріккі-Тіккі-Таві.

— Що воно за чортівня?

— Звіря таке. Зветься мангустом. Поїдає змій і пацючню.

— Навряд, Тонько. Я ж гадів їсти не збираюсь. Я їх хочу вивчити, щоб не зжерли мене.

— А що — погрожують?

Гриша зітхнув.

— Тільки тобі скажу: дременув би я на свій комбайн, ох і дременув би!

— У тебе ж тепер така влада!

— Влада? А ти знаєш, що це таке?

— Ну, це щось у селі найвище…

— На високе дерево кози скачуть. Чула? Між іншим, у мене, здасться, саме з кіз все й почалося. І як почалося, як пішло, — ні тобі кінця, ні краю!

— То оце ти й шукаєш про гадів?

— Та як тобі сказати. Колись я вигадав собі талатай. Тепер не помагає. Ніякі слова, бачу, не поможуть. А на гадів насувається другий льодовиковий період. Чула?

Тоня кивнула. Цю нічим не здивуєш. Все чула, все знає. Така була ще в школі.

— Знаєш, Гришо, раз ти вже зайшов до бібліотеки і раз ти тепер голова, давай я тобі прочитаю одне місце з Довженка.

— Це ти хочеш натякнути, які о нас нікчемні фільми крутять у Будинку культури?

— Ні, це про інше.

— Довженко — це ж кіно?

— Не тільки. Та ти послухай. Хочеш?

Тоня знову метнулася між стелажі, винесла чепурний томик, знайшла те, що хотіла.

— Ну, спасибі. Помогла й поспівчувала. З чим прийшов, з тим і йти?

— Іди керуй, — засміялася Тоня.

Гриша злякався по-справжньому. А що, коли справді захочуть укрупнити й сільради? Це схоже на шлюб з розрахунку. Одне хоче мерщій упасти в обійми, а друге щосили відпихається. То тільки в класичних романах та п'єсах багаті наречені закохувалися в бідних хлопців. Тепер навпаки: бідний колгосп безтямно закохується в багатий і прагне союзу. Блискавичне вінчання без будь-яких документів замінено невиправданим укрупненням, тому багаті колгоспи бояться, як чорт ладану, бо кому ж охота ділитися своїми фондами й добробутом? Треба було негайно знайти дядька Зновобрать і провести консультації на найвищому рівні. Бо що, коли й справді станеться так, як провіщає ця вреднюча бібліотечна сивіла? Захотіли ж об’єднатися з веселоярським всі сусідні колгоспи? Мало не цілий район запрагнув укрупнитися в колгосп «Дніпро». Колись обласними масштабами тут і не пахло, а тепер мало Жмака, прибуває Пшонь з власного свинею і грозиться ще чимось таємничим і закрутистим, як отой Тавромахієнко. Ну, гадство!

В сільраду Гриша не попав. Біля будинку ждала його Дашунька з їхніми червоними «Жигулями» і ще здалеку замахала рукою.

— Сідай швидше!

— Куди? Мені треба проконсультуватися з Свиридом Карповичем.

— Ще наконсультуєшся. їдемо додому, треба готуватися.

Вона мало не силоміць всадовила Гришу в машину, тицьнула йому якийсь папірець.

— Читай!

Листівка була з сільгоспінституту. Написано трохи заплутано, але однаково приємно: «Шановний тов. Левенець! Просимо прибути до інституту для вияснення питання про ваші вступні екзамени».

Заяву до інституту (на заочне відділення, ясна річ) Гриша подав два місяці тому. Рекомендацію дали йому загальні збори колгоспу, все як годиться, мав він намір трохи підготуватися й до екзаменів (бо вже все з школи позабував), але тут сталися непередбачені зміни в його житті і вилетіло все з голови: і заява, і екзамени, й інститут. Гриша покрутив листівку в руках.

— Пишуть якось химерно, — погмикав Гриша, — і не добереш, що воно і як.

— А що там добирати? Готуйся, підчитай що-небудь за ніч, а завтра — на автобус!

— Могла б і машиною мене підвезти. Сама б у області побувала, по магазинах походила, з культурою ознайомилася.

— Завтра бичків треба переводити на новий пастівник. Ні сама не можу, ні машини тобі не дам. Доберешся автобусом!

Все-таки жінка в колгоспі велика сила. А ще коли вона з вищою освітою — тоді вже спаси й помилуй! Не завжди жінка здатна прокласти чоловікові шлях до влади,