Маїра Цибуліна - Сестри назавжди, Маїра Цибуліна

76

ВІТРИ ЗІ ВСЬОГО СВІТУ

Вже, мабуть, два дні небо хмуриться, а сонце журиться, бо не може крізь таку густу заслону хмар пробитися усе живе на землі, яке потребує ніжності, тепла...

З самого ранку, - то був вівторок, - хмари затягли небо; вже біля одинадцятої години знявся вітер; щогодини вітер мужнів у своїй силі і досяг такого рівня, якого ще ці краї не бачили. З неба знявся невеликий дощ. Навіть де-не-не хмари світилися блискавками. Може і грім гримів, але цього я не пам'ятаю. Десь біля п'ятої години стихія так розігралася, що досягла свого апогею. Враз страшенно потемніло. І раптово звідкись з'явився смерч. Такого Калуш ще не бачив! Він крутився, гудів, втягав у себе все, що підкорялося його силі. На своєму шляху він наробив великої шкоди і людям, і природі. Пощастило калушанам, що смерч не направився у напрямку олефінового заводу, а то б хтозна-що трапилося. Смерч попрямував по центральній вулиці, потім вбік звернув і попри міський парк вийшов за межі Калуша.

Після такого дива калушани повиходили зі своїх домівок. І те, що вони побачили, зокрема ті вулиці, де пронеслась стихія, вразило їх до самих сердець. Деякі машини були перевернуті, маленькі кіоски теж валялись посеред вулиць. Багато дерев було поваляно. Засклені перед тим балкони стояли голі-голісінькі, їх ще ніхто так вправно і швидко не роздягав. Як на мене, їм сподобалось!

- Ви бачили смерч? - питає Ольга, ввійшовши в хату.

- А то що смерч був? - дивуються Микола і Марійка.

- Ви хіба не бачили?

- Ні.

- Ми бачили як папери там в небі крутилися, - каже Марійка, - але смерча не бачили.

- Там на перехресті, біля "Прометея" будка перевернута.

- Справді? То що смерч був? - не віриться Марійці. - Вав! Класно! В нас, в Калуші! Аж не віриться! В нас же ніколи такого не було.

- А тебе смерч з собою не потяг? - питає Микола, жартуючи.

- Ні, я тоді якраз на гаражах була і до твого Толіка зайшла.

 

В червні здохла собака Козловських, Дінка її кликали. Володя зі Свєтою плакали ледь не цілу годину. Дінка була дуже хвора і вже мала десь 12 років. Останні шість місяців так похудала, ледве на своїх лапках ходила. Ну, що я можу про неї сказати? Можу розказати як з нею у Козловських поводились. Але коли б я це розповіла, то б у тебе серце защеміло. Звісно, її там не катували! Та все-таки їй би на вулиці краще було. І не хочу я, щоб ти думала, що Козловські - це якісь монстри, просто у них і без неї море проблем було, і вони її любили-таки.

 

Двадцятого липня Микола і Марійка їздили велосипедами до лісу по гриби і от, що вони там зустріли...

Природа, здавалося неземна, відкрилася у повній своїх красі. Її ніжна рука торкалася всього, усе вона голубила, пестила.

Сонце щойно прокинулося зі сну, вмившись холодною водою Лімниці, почало ніжити все навколо своїм теплом. Роса на земному убранні трав помалу танула, ішла у небуття. Ліс, здавалось, теж щойно прокинувся і уже вирував життям. Новий день заглядав під кожний кущик, кожний листочок. Сосни височіли над усім своєю пишною кроною. Клени, граби, подекуди й дуби тихо шелестіли листочками, розмовляючи між собою. А вітер, не вгаваючи, продовжував обнімати їхні стрункі стани, торкаючись своєю невидимою рукою їх ніжної кори, голублячи її, цілуючи своїми ніжними вустами.

Ось вже й день підходить до обіду. Лісові пташки перестали співати дивовижні серенади своєму творцю - природі. У лісі досі ще прохолодно, хоч і над вершечками дерев сонце припікає немилосердно. Чисті квіти зачаровують своєю витонченістю, грацією рухів, формою, своєю чистотою. Вони такі ніжні, надзвичайно тендітні, що їх так і хочеться торкнутися своєю рукою, хочеться притулити до своїх вуст і відчути їх теплоту, їх ніжність, що переливається силою кольорів по твоїх жилах і здається на мить, що замість крові у жилах тече якась невидима сила квітів.

Таємниця природи, її чарівність досі ще не розгадана. Ну, звідки черпає свою красу вона? Звідки у неї така різноманітність барв, кольорів? Звідки вона щовесни бере сили, щоб це заново усе відродити, усе почати з початку? Невинності природи може позаздрити люба дівиця. Її силі позаздрить любий богатир, її неосяжність не можна осягнути. Її відвертість не можна не любити. Її ж чутливість не можна не берегти у своєму серці, у душі своїй. Душа природи розкривається тобі невинно, і не вимагаючи від тебе нічого, окрім впиватися її щирістю, добротою, і щоразу лишаючись при цім загадковою, ніби ти ніколи і не заглядала у її потаємні глибини, ніби ніколи і не була у ній, і не впивалась її красою.

Не кожна людина розуміє, що вона є частиною природи, не кожна людина відкриває у собі справжність свого буття, своїх почуттів, не кожна людина знаходить себе, пізнає свою душу і знає про гармонійне поєднання природи і людини, людської душі і людського тіла, слабостей тіла і міцності душі, у якому головним є походження його природи.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍