Софія Брай - Один лише раз , Софія Брай

— Ніхто не хотів забирати таку жахливу псину. – Ніколасс знизав плечима. — Його просто пристрелили б.

– Тільки тому, що має три лапи? 

— У нього їх було чотири, коли пес вперше прийшов до дверей мого дому. Він втратив лапу в бою з собачою зграєю, а я допоміг йому. Звичайно, відсутність лапи не додала йому привабливості серед любителів собак. Всі вони хотіли милого песика, від якого був би толк.

– Коли ти всиновив його?

—Я нікого не всиновлював, - заперечив Ніколасс, ніби Меліса щойно звинуватила його у смертному гріху. – Ветеринар сказав, що його били, коли він був цуценям. У мене ніколи не було домашніх тварин, але я вирішив дозволити цьому псові приходити до мене, поки я не знайду рішення, яке не передбачало б смерті. Це було п'ять років тому, одразу після того, як я збудував тут будинок. На жаль, господарі собаки не з'явилися, а притулків тут немає. Ось я і годую його, коли він з'являється. 

— А як же він живе, коли тебе нема?

– Я залишаю його у ветеринара чи плачу місцевим жителям, щоб вони приносили йому їжу. 

— І він не сумує?

– Ні. Він доброзичливий, але не любить, якщо хтось чи щось обмежує його свободу. Більшу частину часу він бігає околицями, насолоджуючись життям.

Напевно, він і себе має на увазі, зробила висновок Меліса, дивуючись раптової схожості їх характерів. Обидва – з таємницею. Меліса багато разів намагалася розпитати про його родину, юність та дитинство, але він завжди замовк або змінював тему. Дівчина знала лише деякі деталі, як, наприклад, те, що у підлітковому віці Ніколасс втратив матір, а з батьком не спілкувався. Меліса підозрювала, що хлопчика били, але так і не ризикнула спитати про це.

Однак одне питання зараз вимагало відповіді. 

— Як його звати?

– Він не мав паспорта.

– Але ж ти мусив дати йому якесь ім'я… 

— Він не відгукується на жодну кличку, так що я вирішив, в цьому немає сенсу. 

— Давай спробуємо. - Меліса помітила, що Ніколасс розслабився і почувається набагато спокійніше.— Можливо, - вона вдавала, що думає, — Рампельстікен? – (Ніколасс трохи посміхнувся.) – Ні? Як щодо Бродяги? Дуже підходить для його характеру. (Ні чоловік, ні пес не обізвалися.) – Спот? Снупі? Монморенсі де Ваверлей?

– Принц. 

—Принц, - повторила Меліса.

Дівчина ледь стримала сльози. Спочатку вона подумала, що Ніколасс глузує з неї, але за виразом його обличчя зрозуміла, що він щирий. Це був вибір хлопця для свого першого пса. Ніколасс назвав цього кудлатого безглуздого напівкровку Принцом.

Меліса опустила очі. Ніколасс міг скільки завгодно говорити, що йому не потрібне коріння та зобов'язання, але існування цього собаки доводило протилежне. Десь у глибині душі письменник-одинак ​​хотів розсудитись і знайти стабільність. Він декларував нелюбов, але міг любити та любив. А якщо одне кохання вже оселилося в його серці, чому не може зародитися й інше? Інше кохання. Любов до жінки. І до дитини.

— Мені дуже шкода, що я поранила Принца, - тихо пробурмотіла Меліса. Цікаво, чи зміг би Ніколасс вибачити її, якби Принц помер? – Мені треба було бути обережнішою. 

— Йому теж. Він любить кидатися на машини. І його вже збивали раніше. Це випадковість, Мелісо.

– Сподіваюся, з ним усе гаразд.

– Зараз дізнаємось. Клініка вже поряд.

Незабаром їм назустріч вийшов ветеринар. Високий худий чоловік, приблизно одного з Ніколасом віку. На його обличчі застиг стурбований вираз.

– Тобі пощастило, що я ще не поїхав до міста. – Чоловіки потиснули один одному руки. — У яку історію цього разу вляпався Принц?

— Це не він. Це я винна ... - Почала Меліса але Ніколасс і ветеринар вже витягували пса з машини, не звертаючи уваги на її розпливчасті пояснення. 

— Віднесемо його відразу до операційної, на випадок, якщо буде потрібно хірургічне втручання.

– О, я заплачу. Не думайте про ціну, зробіть усе можливе, - заторохтіла Меліса. 

— Не сміши мене, - перервав її Ніколасс .– Я можу дозволити собі будь-яке лікування, яке буде необхідне. Просто прийшли мені рахунок, Дане.

– Але…

— Заради бога, Мелісо, припини робити з цього драму. Мені не потрібні твої гроші! – хмикнув чоловік, відчиняючи двері клініки.

Меліса пройшла усередину. Від різкого запаху ліків закрутилася голова. Їй довелося притулитися до стіни, щоб не впасти. 

— З вами все в порядку? – поцікавився ветеринар, глянувши на бліде обличчя дівчини. 

— Просто трохи закрутилася голова. 

— Її знудило нещодавно.

Дан з цікавістю оглянув дівчину. Господи, благала вона, аби він нічого не знав про ознаки вагітності.

— Може, присядете? - Запропонував лікар. 

— Сандро! – покликав він секретаря. – Принесіть склянку води для Меліси, а ми з Ніколасом  поки що оглянемо Принца. 

— О, не варто, я в порядку, - пробурмотіла дівчина, але Дан вже зник за дверима операційними, тоді як Ніколасс затримався.

– Впевнена, що все гаразд? Тебе не нудить?

— Іди, - махнула рукою Меліса. — Принцу ти зараз потрібний більше, ніж мені. Іди і дізнайся, що з твоїм псом. 

Ніколасс все ще сумнівався, і тоді вона штовхнула його. 

— Ну йди ж, заради бога! Все одно мені потрібно в туалет, тому тобі немає необхідності стирчати тут. Іди!

Відпустивши його до улюбленої істоти, Меліса випила склянку води та вирушила до туалету. Там вона дала волю всю дорогу сльозам, що підступали до очей. А з календаря на двері на неї дивилися шість товстих хом'яків.