Софія Брай - Один лише раз , Софія Брай

— Це моя провина, мені слід уважніше дивитися вперед, - журилася Меліса. — Вона вискочила на дорогу просто перед машиною, коли я виїжджала. Дякувати Богу, це не дитина! Здається, я їхала не надто швидко, але вона могла потрапити під колесо. 

— Він, - вставив Ніколасс перервавши її вилив. 

– Що? 

— Він, а не вона. Це хлопчик, – пояснив, обмацуючи пса. 

— О, я не помітила, він такий кудлатий. Він з'явився біля мого будинку в той день, коли я тільки-но приїхала сюди, але не розумію, звідки він вдається. Думаєш, з ним усе буде гаразд? 

— Не знаю. Здається, нічого не зламано. Але що швидше ми відвеземо його до ветеринара, то краще. Раптом у нього внутрішня кровотеча?

Кровотеча? Усередині  все стиснулося. Ніколасс продовжував:

– Єдине ушкодження, яке я бачу, тут. - Чоловік підняв лапу пса, з якої сочилася кров. У Меліси все попливло перед очима. Вона відвернулася. Її знудило прямо на траву.

– Пробач… це від шоку, – промимрила дівчина, витираючи рот хусткою. 

—Ти не вдарилася? – занепокоївся Ніколасс. – Це може бути струс мозку.

— Ні, я ж була пристебнута. І їхала не так швидко. 

Меліса ніколи не бачила Ніколасса таким схвильованим. Вона інстинктивно приклала руку до живота, де зародилося нове життя, заради якого їй слід більше думати про обережність.

— Тобі не потрібно їхати зі мною. Я знаю що робити. 

— Ну звичайно ж я маю поїхати. Адже я поранила його і несу за нього відповідальність. Не можна перекладати свої обов'язки на плечі інших людей! 

— Ніхто не звинувачує тебе в цьому. Ти допомогла псові як могла. – Ніколасс вилаявся. – Прокляття, я не маю часу на суперечки… 

— Так перестань сперечатися і поїхали, — скомандувала Меліса, пристібаючись. —Ти повинен стежити за дорогою, а якщо щось трапиться? Бідолашному погано. Він може запанікувати та заподіяти собі ще більше шкоди. Може, він ще ніколи не їздив у машині. Хтось має бути поруч, щоб тішити тебе, так, малюк?

Пес лежав на боці, його тепле уривчасте дихання обдавало ноги Меліси, що сиділа поруч. Вона почухала собаку за вухом, прибрала шерсть з ока. У пса був такий сумний вигляд, що дівчина відчула себе ще більш винною.

– Ой! Він мене лизнув. Думаєш, це добрий знак? – з надією запитала Меліса.

– Якщо тебе лизнути, обов'язково трапиться щось добре, – посміхнувся Ніколасс. 

—  Як ти можеш відпускати такі жарти в такий момент? - Огризнулася вона. 

— Я просто намагаюся відвернути тебе від похмурих думок. От і все. Гумор – дуже ефективний метод розслабитися.

Меліса крадькома дивилася на руки Ніколасса. Він був напружений, намагаючись швидко, але обережно довезти своїх пасажирів до пункту призначення вузькою звивистою дорогою. Дівчина відчула рух у своїх стегон. Це собака намагався покласти важку голову їй на коліна, начебто кажучи, що прощає його. Меліса посунулася, щоб заспокоїти тварину. 

— Цікаво, хто його господар? Ти не знаєш? Триногий пес… напевно, він відомий у всій окрузі…

– Якщо він бездомний…

— Він не бездомний! – перебила дівчина. — Правда, друже? - Вона пошмагала собаку по загривку. — У нього є нашийник, але щоразу, коли я схилялася до нього, щоб подивитися на табличку, він не давав мені цього зробити. Він має господар. Щоправда, недбайливий. Очевидно, його і годують погано, він завжди жебракує. 

— Якщо ти нахиляєшся над його мискою в тому бікіні, я розумію пса. 

— Ніколасс!Я серйозно. Він такий голодний увесь час. 

— Він же може бути заразним, напевно бігає по смітниках.

— Не говори так; він почує! - Меліса приклала долоні до вух пса. – Якщо його погано годують, йому, напевно, нічого іншого не залишається. Він же не може полювати на трьох лапах. 

— Здається, цей собака підкорив твоє добре серце. 

— Він такий безглуздий. Подивися на його шерсть. Здається, його давно не розчісували. 

— Можливо, в його шерсті всяка погань застрягла.

– Розстрілювати треба таких господарів. Сумніваюсь, що бідолаху стригли хоч раз. 

— Я думав, ти не прихильниця жорстоких розправ.

– Адже ми відповідаємо за тих, кого приручили. 

— Цей пес більше схожий на безпритульного, ніж на чийогось вихованця.

– Це не його вина. За ним треба було доглядати, а не відпускати бігати будь-де. 

— Може, це йому подобається? 

Меліса стиснула зуби. Як вона могла закохатися в таку безсердечну людину? І як вона примудрилася зачати від нього дитину?

– Але це небезпечно…

– Тут не місто. Ризик мінімальний. Тому люди і не тримають тварин під замком.

– Але ж його могли б прив'язати десь у дворі…

 — Заради бога, Мелісо, будь реалістичною! - Ніколасс глянув на неї в дзеркало заднього виду. — Цей собака нізащо не дасть себе прив'язати. Спробувала б ти з ним створити щось подібне. Та пес понівечить себе, намагаючись звільнитися, але не буде спокійно сидіти в будці. 

Меліса припинила гладити пса. Раптова здогад спалахнув у неї в голові. 

— Це твій собака! 

— Він бездомний.

Все склалося на єдину картину. Спокій Ніколасса, його репліки, телефон ветеринару в щоденнику. 

— Може, він і був безпритульним, але зараз належить тобі, чи не так?