Джин Філліпс - Королівство жахів

таких розмов йому знадобилося піти в туалет. Коли він повертався у вітальню, то почув, як говорила Айданова мама.

— Я хочу щось сказати вам усім, — промовила вона, і її голос звучав дуже серйозно, й він напружив свою увагу, бо не хотів проґавити інструкції щодо того, як треба їсти крекер Грехема й шоколад.

— Я хочу, щоб ви добре ставилися до Роббі, — сказала вона, коли він підходив до дверей, саме в ту мить, коли він притиснувся до стіни й хотів зробитися невидимим. — Він хлопець незвичайний. Більше я не скажу нічого.

Роббі вже знав, що він не зовсім такий, як усі. Але почути, як це промовляє стороння людина, було чимсь іншим. Мама Айдана намагалася промовити ці слова таким тоном, ніби робила йому комплімент, але це було не так, і він це знав, і знали всі інші. Й ось тепер він тут, маючи за товариство лише диких свиней, і вони покриті багнюкою та лайном, бридкі, й сьогоднішній день має бути для нього іншим, хіба не так? Нарешті. Він став частиною чогось. Він для чогось придатний. Але, може, інші лише стримувалися, лише вдаючи терплячість, і, може, весь час вони планували це. Ні, це не має глузду.

Він потер долоні об свої штани. Став стискати й розгинати свої пальці. Долоні в нього були пітні. Це була ще одна проблема з дитячими вечірками — багато ігор, де треба було щось тримати руками, й вони казали, О твої руки, а одного разу навіть дорослий назвав його Цей спітнілий малюк. Але вітерець допомагав, він висушував йому долоні, й він не міг просто стояти тут, милуючись собою. Він повинен подумати, хоч йому тут стало й краще, не набагато, але він почувався впевненим у собі. Він почував більше, аніж інші люди, й іноді він їм це казав, але вони не розуміли.

Він має роздивитися навколо. Дивився ліворуч і праворуч на все, що рухається. Йому потрібно було знайти людей. Він почув свист хвостів від тієї загорожі, за якою жили зебри, далі по стежці. Побачив залізничну колію. Дерева. Білок у гіллі дерев, що ганялися одна за одною. Він намагався дивитися на це все.

Перш ніж Роббі загубив Марка, він чув, як той йому сказав, що вони помруть, якщо не виберуться звідси. Він знову подивився на диких свиней. Подумав про жінку, яка щось шепотіла, коли він утікав і переступив через неї. Вона була в однострої зоопарку, й половина її сорочки забарвилася в яскраво-червоний колір. Він подивився на диків і подумав, як цікаво було б приручити якогось і тримати його при собі замість домашнього собаки, й те саме він подумав про білок, уявивши їх прирученими й домашніми, але подумав також про тих двох білок, які ганялися одна за одною, чи то гра, чи щось серйозне й що ті білки почувають одна до одної?

Думай.

Думай.

Невже так важко для всякого іншого вишикувати потрібні думки, одну за одною, як ото вагони в потязі? Він знову й знову змінював напрям своїх думок і повертався до початку. Куди подівся Марк? Чи стоятиме він тут сам-один, аж поки прийдуть чоловіки з рушницями й застрелять його, і чи не буде його найбільшою помилкою, що він захотів прийти в зоопарк цього дня? Чи він такий дурний? Здебільшого дурний. Іноді він переконаний у цьому, і його мати терпіти не може, коли він їй про це каже. Він заплющив очі, намагався зловити свій подих. Навіщо він це робить? Чому він завжди спохоплюється занадто пізно, прагнучи повернутися до початку подій, коли він міг би повестися зовсім інакше, так не заплутуватися, знаючи, що він знову заплутається?

Один із вепрів помочився на землю. Вони грубі тварини, бридкі й дурні на вигляд, і чому вони дозволили зловити себе й посадити в клітку?

Він підняв рушницю, яку тримав у руці, підтримав ствол долонею, підняв її над загорожею. Натиснув на спусковий гачок. Його слух відключився, став неясним, відколи вони сюди ввійшли, й він шкодував, що вони не подумали взяти вуха із собою, але постріли тепер лунали зовсім не гучно. Він віддавав перевагу швидкості перед точністю, прицілюючись у голову, живіт і хвіст: йому хотілося б відстрелити хвіст. Він перебував за кілька ярдів від своїх мішеней, а не за сорок чи п’ятдесят ярдів, як у тирі, й ця мішень не рухається, як люди, тому він здивувався шкоді, якої завдавали його постріли. У першого кабана був розпоротий живіт, і все вивалилося з нього на землю, паруючи, другий кабан також був мертвий, і Роббі відійшов від загорожі, доки запах не дійшов до нього.

Ніхто ніколи не говорив про запах.

Він тримав пальці зігнутими на спусковому гачку свого «Бушмастера» класичної моделі, й до нього повернулася впевненість. Він узяв свої думки та почуття під контроль. Він не знав, чому Марк наговорив йому дурниць про те, що він потребував, щоб його приціл поправляли, щоб хтось натягував задній ремінь, тоді можна було обрати найкращий кут. Йому стало подобатися, як воно є. Рушниця в руці надала йому впевненості.

Він почув кроки. Обернувся й наставив рушницю, готовий до несподіваної зустрічі.

— Заспокойся, придурку! — закричав Марк, нахилившись так низько, ніби впав навколішки. Він мав «Ґлок» у своїй руці та «Сміт і Вессон» у кобурі.

Роббі опустив рушницю.

— Де ти був?

— На полюванні. Я думав, ти біжиш за мною. Ти готовий?

Роббі кивнув.

6:00 пополудні

Джоан не пам’ятала, щоб вона коли-небудь так уважно спостерігала за змінами в небі. Одна вогниста смуга, яку вона побачила, коли сонце сховалося за обрій, стала ширшою й глибшою. А тепер уже все небо було смугастим, кольору обчищеного персика. Барви стали ще інтенсивнішими.

Вона почула якийсь звук від зони приматів. Гучний звук — або хряснули зачинені двері, або щось важке впало. Тріскучий звук, не схожий на вибухи балонів — у ритмі, наче хтось стукав пальцями по столу — а потім брязкіт розбитого скла. Пронизливий крик, нелюдський.

Ці всі звуки були приглушеними, наче їхня гучність раптово зменшилася, але сумніву не було — в будівлі хтось ходив. Той, хто не боявся, що його почують.

— Цссс, — прошепотіла вона Лінкольну. — Не кажи ні слова. Будь мовчазний, як статуя. Він іде.

Лінкольн не запитав її, хто йде.

— Обхопи мене руками, — прошепотіла вона. — Заплющ очі й зникни.

Вона хотіла теж заплющитися, але не змогла. Натомість підлаштувала своє дихання