Марія Акулова - Ефект метелика, Марія Акулова

Євген же так і застиг із відкритим ротом і недоказаною фразою, стежачи за тим, як усім шефам шеф спускається до танцмайданчика, зупиняється, вдивляється в 'те', навколо 'чого' збирається значного розміру натовп.

Скоро Пір зрозумів, у чому справа, побачив, як дівчинку підіймає на руки один з охоронців, несе в сторону службових дверей.

Він, так само як Імагін, до цього, підірвався з місця, спустився до поручнів, за які тримався Гліб і проводжав поглядом постать огрядного чоловіка в чорному з дівчиськом на руках.

— Владнай це, і чекаю тебе в кабінеті, — різко розвернувшись, Імагін полоснув поглядом по керівнику, а потім подався геть із залу.

Пампушку ж довелося кудись бігти, щось ладнати, вирішувати, перемикати увагу, терміново придумувати акції на барі, щоб народ забув про сум'яття.

Переконавшись, що Веселова просто втратила свідомість, він вилаявся крізь зуби, неохоче викликав швидку, а потім, залишивши Аміну за старшу, поплентався одержувати прочухана від злого Імагіна.

Він і приїхав не в найкращому настрої, а що з цим самим настроєм мало статися після інциденту, Євгену страшно було уявити.

На жаль, довелося не тільки уявити, але й побачити на власні очі. Імагін лютував так сильно, що виглядав спокійнішим, ніж удави.

Коли Євген увійшов до кабінету, Гліб сидів на шефському кріслі, свердлячи цим своїм лячно спокійним поглядом двері. Як ті не загорілися й не спопелилися, ну, або, у крайньому разі, не розлетілися на друзки — питання без відповіді.

— Так що діється в моєму клубі? — занурившись у свої сумні думки, Євген проґавив момент, коли належало відповідати. Тобто зробив стотисячну помилку цього вечора на очах Імагіна.

— Вона вже звільнена, Глібе Юрійовичу.

— Хто? — таким тоном хіба що смертні вироки виносити. Євгену навіть спочатку почулося — 'розстріляти', волосся на загривку стало дибки.

— Нездара, яка навернулася. Вважайте, її вже немає. Я владнав казус, ніхто й не згадає, репутація не постраждає…

— А вона тут при чому? — Гліб схилився до столу, а Євгену коштувало чималих зусиль не відскочити. Сісти на крісло для відвідувачів він так і не ризикнув — краще постояти, воно надійніше.

— Ну як… — чоловік застиг, точно намагаючись сконструювати логічний ланцюжок, який для нього очевидний, а ось для Імагіна, здається, ні.

— Мовчи, — відштовхнувшись від стільниці, Гліб відсунув крісло, встав. — Коли я приїжджав минулого разу, твої танцівниці напились. Просто взяли й напилися до чортиків, а потім поперлися витанцьовувати. Ти що мені сказав?

— Такого більше не повториться.

— Молодець, хоч щось пам’ятаєш. А я що сказав?

— Що приїдете через два тижні.

— Знову молодець, а потім вирішив, що два тижні для тебе замало, дав місяць. Приїхав. І що я бачу? На вході ні чорта нікого не перевіряють, на барі — розводять, сам ти світишся, а танцівниці валяться через перевтому.

— Яка перевтома? — раз на інші пункти відповісти нічого, тиснути потрібно на той, з яким впоратися легко і просто.

— А я звідки знаю, яка? Але ти хоч бачив, у якому стані в тебе люди на роботу виходять? Бліда неміч.

— Вона вже звільнена, я ж сказав!

— А я сказав, що тебе звільню, якщо не владнаєш з цим клятим клубом.

— Я вирішу! — Євген підняв руки, одночасно капітулюючи й ніби просячи не гнати коней.

— Виріши. — Імагін обійшов стіл, зупинився за крок від підлеглого, втупивши погляд прямо тому в очі. — Виріши з торгівлею сяких-таких речовин, які якщо не кришуєш, то ніби як не помічаєш, з підробкою, з мишами або що там бігає по кутах? Дороби ремонт, на який гроші виділялися рік тому. Оплати борги та вийди в плюс. Якщо зробиш — залишишся. Ні — особисто викину. А тут дитячий садок відкрию. Вигоди вже точно буде більше, ніж від старанно засраного тобою Метелика.

Євген проковтнув, намагаючись не видати, що жижки трусяться. Йому ж власні дрібні недомовки, гріхи, крадіжки ледь-ледь, невеликі, здавалися непомітними й такими, які легко пробачити. А, виявляється, пробачати їх ніхто не збирається, й очі закривати теж.

— Усвідомив? — Імагін чекав відповіді.

Але Пампушок боявся, що якщо він відкриє рота, видасть хіба що невиразне булькання, тому тільки кивнув.

— Перевірю.

Гліб вийшов із кабінету, спустився сходами, яким теж тільки належало пізнати доброту ремонту, пройшов повз гардероб на вихід.

Провів би він ще хоча б хвилину в кабінеті Євгена, той проїхався б носом по столі. Це як мінімум. Тому надійніше було піти.

Зупинившись біля машини, Гліб опустив руки в кишені, дістав телефон, перш ніж набрати номер, кілька секунд мав сумніви.

— Алло… — голос Піра звучав невпевнено. Боїться, дрібний капосник.

— Дівчинку не чіпай. Звільниш — дізнаюся, приїду і приб’ю.

Гліб обірвав лінію, не чекаючи відповіді.

Яке йому діло до дівчинки? А чорт його знає. Пізніше розбереться.