Марія Акулова - Ефект метелика, Марія Акулова

***

Настя не знала, скільки минуло часу відколи пішла Аміна до приїзду швидкої, просто тому, що непомітно для себе провалилася в сон.

Розбудив же її шум біля дверей, а потім і непрохані, але потрібні гості. Їй виміряли тиск, температуру, перевірили очі, діагностували перевтому і пішли якомога далі від зеленого затишку, щоб далі нести у світ добро. Дивно, що взагалі приїхали.

На порозі, коли, зібравши валізку, два лікарі збиралися відступати, їх наздогнав Пір. Настільки злий, що Пампушком його назвати б зараз не ризикнули, навіть на Євгенчика він не тягнув.

Поглянувши, що так суворо дивитися може тільки найважливіша і найсерйозніша тут людина, лікарі відзвітували про стан хворої перед ним:

— Загальне стомлення на тлі ГРВІ. Не смертельно, але кілька днів краще полежати.

— Полежимо, — Пір кивнув, дочекався, поки лікарі разом з Аміною, яка люб’язно провела  їх у потрібну кімнату, підуть, а потім повернувся до Насті.

А вона… Ну ж не трималася за цю роботу! Ставилася до неї як до тимчасової. Як до ганебної. Так чому ж зараз серце виривається з грудей у передчутті звільнення?

Пір постояв біля дверей, зітхнув вдавано важко, а потім підійшов до дивана, опустився на нього, Настя в останній момент підтягла ноги, звільняючи місце.

— Ну і що це було? — говорив начебто не злісно, і погляд кинув не лютий… швидше втомлений.

— Не знаю, тиск стрибнув. У мене раніше ніколи…

— А як виглядало, уявляєш?

Настя уявляла смутно. Але які думки могли закрастися в голову сторонніх спостерігачів — здогадувалася.

— Імагін лютував… — Пір поклав руку на поверхню дивана, ніби ненароком зачіпаючи Настину ногу, вона мимоволі сіпнулася.

Частково, через дотик, але більше через те, що в пам’яті сплив той самий Імагін, який лютував, а до того спопеляв її цим своїм пильним глузливим поглядом. При думці про нього в мозку спалахувала лампочка — червона. Червона, миготлива. А ще сирена — гучна. А ще табличка: 'Не підходь, вб’є', а ще…

— Сказав, щоб я тебе звільнив.

Серце ніби ухнуло в п’яти раніше, а тепер провалилося кудись у підвал. Ось так. Здається, історія кар’єри однієї з метеликів, Анастасії Веселової, закінчена. Завіса. Можна без овацій.

— Зрозуміло, — Настя спробувала встати. Доводити нікому нічого вона не збиралася. Так, нехай знепритомніла ненавмисно, нехай могла б ще й наїхати на роботодавця, який намагається розпрощатися з нею, такою хворою і немічною, у найважчий момент, але сенсу в цьому не було.

Якщо той, інший, сказав, що вона звільнена, отже, так і буде.

— Почекай, — на коліно дівчини опустилася тепла долоня. Євген трохи стиснув коліно, заглядаючи в обличчя розгубленої Насті. — Але я його вмовив. Гліб кричав, що такі як ти псують репутацію клубу, що гнати тебе потрібно в три шиї, без допомоги після звільнення. Хотів особисто повідомити про своє рішення…

У грудях піднялася хвиля гніву. Адже це він винен! Це через нього вона без свідомості грюкнула! Не дивився б він так пильно, не вивчав би, як звірятко в зоопарку, вона б спокійно відтанцювала ніч, а так… Сам же став причиною, через яку тепер так просто, одним помахом пальця, позбавляється.

— Все зрозуміло…

— Так постій же ти! — коліно стиснули ще сильніше, а потім ніби ненароком погладили шкіру з внутрішньої сторони. — Але я його вмовив. Поручився, залишив тебе під особисту відповідальність, так би мовити, розумієш?

Ні, поки Настя нічого не зрозуміла, тільки серце повернулося з підвалу знову в п’яти, явно щось передчуваючи.

— Я відмовився тебе звільняти, Настусю, сказав, що проблем із тобою більше не виникне, правда ж?

Дівчина кивнула.

— От і добре. Але тільки ти не можеш тепер мене підвести. Ніяк не можеш. Доведеться робити все, що я скажу, інакше постраждаєш і ти, і я. Згодна?

Не зовсім ще розуміючи, на що, але Настя погодилася, кивнувши. Важливо зараз було те, що її, здається, не звільнили. Не звільнили з такої ненависної тимчасової роботи.

— Гаразд, відпочивай, метелику, — рука з її коліна тріумфально перекочувала на щоку, а на обличчі Піра розквітла та звична Пампушкова усмішка. — Хочеш, відвезу тебе додому? Хоча ні… Чорт, у мене ще робота. Можу замовити таксі.

— Не треба, я з Олесею… — ще одна дівчина Олеся жила неподалік. Їй пощастило мати власний транспорт, завдяки якому Настя періодично добиралася додому без пригод і зайвого дорожнього геморою.

— От і добре, — чоловік встав, звично оглянув сумну кімнатку поглядом, відійшов від дивана. — Знаєш, Настусю, пора зайнятися твоєю кімнаткою. А то тулишся тут, з цією безглуздою лампочкою над головою… Як ідея?

Ідея була… ніяк. Настю абсолютно влаштовувала ця сама безглузда лампочка. Її все влаштовувало, аби над головою не висіла загроза вилетіти, ну й десь попереду миготіла хоч якась перспектива вибратися з цієї тимчасової ями.

— Ну добре, подумай, а я пішов.

Ще раз усміхнувшись, Євген виплив у коридор, щільно зачинивши за собою двері.