Джулія Рейвен - Не повертай мене, Джулія Рейвен

Глава 5

Мія

Намагаюся сховати секундну істерику в глибоких надрах своєї душі та прибрати з обличчя задоволену посмішку.

Невже вийшло? Господи, вийшло! Вони беруть мене із собою. 

Завтра ж і поїду, у найдальший закуток величезної країни. Потрібно змінити зовнішність і одягнутися непримітніше. Впевнена, насамперед усі автобусні та залізничні вокзали будуть обшукані натасканною охороною чоловіка. Чи ризикнути і дістатися до села на попутках?

Гаразд, вранці вирішу. Мені б поспати пару годин, очі злипаються від утоми.

Знесиленим поглядом спостерігала, як грабіжники накривають першу машину брезентом і присипають гілками з піском. Коли я поцікавилася, чи не легше її спалити, то натрапила на запитальні фізіономії Яна з Ніком, на кшталт "зовсім дурепа?". 

— Зараз же ніч. Така пожежа, тим більше у лісі приверне непотрібну увагу. А раптом вогонь перекинеться на житло людей? — спокійно пояснив Нік.

Висновки виявилися мені більш ніж розумними, і я заріклася лізти до них зі своїми питаннями. Вивіреними, синхронними рухами брати перестали замітати сліди і ми, нарешті, залізли в непримітний старенький опель. 

У салоні сильно смерділо бензином і ванільним освіжувачем. Хімічний коктейль запахів виїдав очі, але я промовчала. Не вистачало ще через мою чутливість отримати відмову в нічлігу.

І так Ян вважає мене багатим, зарозумілим стервом, яке не виходило за межі маєтку і не бачило далі свого носа. 

Ніби я мала вибір!

Може, мені треба було якось заперечити, розповісти, як мені жилося насправді? Мабуть, це було б правильно. Але я не буду. Яну все одно, а я звикла до щоденних докорів та звинувачень. 

Закусила губу до легкого болю, щоб прогнати з голови нав'язливі думки і не розревітися від усвідомлення власної нікчемності. Я відкинула голову на спинку сидіння і заплющила очі в надії трохи подрімати. 

Плавні рухи автомобіля та ритмічні похитування зробили свою справу — розмови хлопців затихли, і я забулася міцним сном до самого фінішу нашого маршруту.

— Ти хто така?!

Злий жіночий голос висмикнув мене з приємних обіймів Морфея в жорстоку реальність. Я злякано сіпнулася і озирнулася, проганяючи з очей сонну пелену. Спершись на автомобільні дверцята, в бірюзовій джинсівці на мене з презирством дивилася гарна мулатка.

— Еммо, охолонь, вона з нами, — кидає на ходу Нік, вивантажуючи сумки із салону.

— Так, це багато пояснює, — пирхнула вона з нервовим смішком, продовжуючи свердлити мене поглядом, — ви на завдання їхали вдвох. Чому повернулися додому підстрелені та з незрозумілим дівчиськом?

Я утиснулася в крісло, не знаючи, що відповісти.

— Еммо, не влаштовуй розборки на вулиці! — несподівано гаркнув Ян, який якраз підійшов, відштовхуючи мулатку від машини. І як йому виходить так тихо рухатися?

— Мія, тобі окреме запрошення треба? — задоволено насміхався він, нависаючи наді мною. — Вибач, червоної доріжки не буде. Доведеться тупотіти доглянутими ніжками по сірому асфальту.

Я намагаюся не звертати увагу на його дурні підколки і, широко посміхаючись, радісно вигукую:

— Ну ти що, Ян, сірий — мій улюблений колір! Дякую, як знав!

Я вистрибую з машини і під здивований вираз обличчя грабіжника слідую за Ніком і його... подругою? Цікаво, ким вона є братам. Можливо, чиясь дівчина.

Хоча мене це хвилювати не повинно. Менше знаєш — більше шансів піти цілою.

Зараз мене більше непокоїть, куди ми приїхали. Обережно покрутила головою у пошуках підказок нашого місця розташування.

П'яні компанії, що кричать біля під'їздів на все горло матюки і розписані яскравими графіті стіни підказують, що ми в бідному і неблагополучному районі. Вікна в деяких квартирах вибиті та забиті дошками. 

Мурашки непроханими гостями пройшлися тілом від розуміння, який контингент тут проживає. Тихенько вб'ють, закопають і ніхто не шукатиме. Мені здається, що сюди навіть поліція на виклики боїться їздити. 

Спокійно. Усе буде добре. Мені лише пережити цю ніч. Завтра я поїду до кращого місця.

Ми піднімаємося пожежними металевими сходами невисокого квартирного будинку. Ніч не дає порахувати точну кількість поверхів будівлі, але, зважаючи на висоту, не більше шести. 

Сподіваюся, ми не будемо ні до кого вламуватись у житло. Тому що я не розумію, навіщо такі складнощі. Чому не можна користуватися основним входом? Підкрадаємося як підвальні щури. 

Через кілька сходових прольотів Нік з Еммою пірнули в не повністю забиту цеглою дірку в стіні і зникли з очей. Очевидно, колись це були двері. Ну точно щури! 

Я збентежено зупинилася. Мені також так зробити? Легкий поштовх по дупі від Яна, приправлений незадоволеним бурмотінням “Чого встала? Лізь давай!” залишив мене без вибору. 

Глибоко вдихнула велику порцію повітря. Намагаючись упоратися з тривогою, уявила себе Алісою в Країні Чудес. Зовсім не страшно зробити перший крок у темну дірку назустріч пригодам. Може, там навіть є кролики, що вміють розмовляти?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍