Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

місто заради того чи того краєвиду. Він вважав, що світлина мало чим поступається справжній сцені чи моделі, принаймні, що стосується його заняття, тож нерідко брався за фотокамеру.

Мені щось дуже тривожило у цих гидотних ескізах і напівзавершених жахіттях, які шкірилися до мене з кожного кутка кімнати, а коли Пікман раптово стягнув завісу з великого полотна, що стояло в протилежному кінці кімнати, я вже не зміг стримати крику, що рвався назовні, — вже другий цієї ночі. Він відлунював і відлунював у похмурих підземеллях цього старезного, з плямами селітри підвалу, доки я не захлинувся його відголоском, який вдарив у мене спотвореним істеричним реготом. Господи милосердний! Еліоте, я й гадки не маю, скільки там було взято з дійсності, а скільки — з хворої уяви. Не думаю, що на землі можуть існувати подібні видива!

То була величезна, ні на що не схожа почвара, її червоні очі палали, у кістлявих лапах вона тримала те, що колись було людиною, обгризаючи голову так, як дитина гризе льодяник на паличці. Почвара сиділа згорбившись, і з кожною секундою споглядання зростало відчуття того, що будь-якої миті вона може покинути свою жертву і вирушити на пошуки соковитішого бідолахи[43]. Але — будь воно все неладне! Річ була не в самому пекельному образі, не через нього картина ставала концентрованим втіленням мерзоти, — і не в самій постаті, не в її псячій морді із гострими вухами, налитими кров’ю очима, пласким носом і заслиненими губами. Річ була не у його лускатих лапах, і не у вкритому пліснявою тілі, і не в ногах, що закінчувалися ратицями — ні в чому з переліченого, хоча звичайній людині для божевілля було б досить і однієї такої деталі.

Річ була у техніці, Еліоте, у проклятій, диявольській, неприродній техніці! Я сам жива істота, і ніде я більше не бачив полотна, яке б настільки дихало життям. Там був той монстр — він витріщався і жер, жер і витріщався, і я розумів, що тільки ігнорування законів Природи могло б дозволити людині намалювати подібну істоту, не маючи натури, не кинувши хоча б єдиного, короткого погляду в інший світ, недоступний для тих, хто не продав душу Лукавому.

Пришпилений канцелярською кнопкою до вільної частини полотна, біля зображення висів скручений аркуш — гадаю, світлина, з якої Пікман збирався змалювати тло, не менш зловісне, аніж жахіття, яке воно мало вмістити. Я підійшов було, щоб розпрямити папірець і подивитися, що ж там зображено, коли це раптово побачив, що Пікман здригнувся, ніби від пострілу. Він напружено дослухався до всього навколо, ще звідколи мій переляканий вигук пробудив незвичне у цьому темному підвалі відлуння, зараз же, здавалося, його охопив страх, який, непорівнюваний з моїм власним, мав радше реальні підстави, аніж уявні. Він витяг револьвера і жестами попросив мене мовчати, після чого увійшов до основного приміщення підвалу і причинив за собою двері.

Здається, на якусь мить я просто остовпів. Потім я, як і Пікман, почав дослухатися, і мені здалося, що я чую, ніби хтось біжить, а потім прозвучали якісь крики чи гарчання у напрямку, який я не зміг визначити. Я подумав про величезних пацюків і здригнувся. Тоді залунав приглушений брязкіт, від якого по спині пробігли мурашки, — якийсь зачаєний, ляскітливий звук, хоч я все одно не можу передати словами, що то було. Здавалося, ніби важка дровиняка падає на щось кам’яне чи цегляне. Дерево на цеглу — чому я подумав саме про це?

Тоді звук знову залунав, уже гучніше. Відчулася вібрація, ніби цього разу дерево впало ближче, ніж раніше. Опісля почувся різкий скреготливий звук, нерозбірливі вигуки Пікмана і оглушливий ляскіт, з яким мій друг розрядив усі шість набоїв свого револьвера, хоч звук і вийшов дещо театральним, ніби приборкувач левів стріляв у повітря задля ефекту. Далі приглушений писк чи клекіт і глухий удар. Знову звук удару дерева об камінь, пауза, а тоді двері прочинилися — і тут, мушу зізнатися, я аж підстрибнув від несподіванки. У руці Пікмана, що увійшов до кімнати, димів револьвер, художник проклинав розжирілих пацюків, якими кишів колодязь.

«Біс його знає, що вони тут їдять, Тарбере, — вишкірився він. — Бо ці давні тунелі сполучаються і з кладовищем, і з відьомськими сховками, і з морем. Але хай що то є, воно у них закінчується, і тому вони просто несамовито намагаються видертися нагору. Думаю, їх потривожив твій крик. У таких старих місцинах краще поводитися обережно — наші друзі-гризуни неабияк заважають творити, хоча іноді я думаю, що вони б цілком органічно вписалися в атмосферу і колорит».

Що ж, Еліоте, оце й кінець нашої нічної пригоди. Пікман обіцяв мені показати своє помешкання і — Бог свідок — слова дотримав. Він вивів мене із плетива провулків, здається, з іншого боку, бо у світлі першого вуличного ліхтаря, який нам трапився, я побачив, що ми опинилися на трохи знайомій мені вулиці, забудованій монотонними рядами багатоповерхівок упереміш зі старими будинками. Як виявилося, то була Чартер-стріт, але я почувався надто схвильованим, щоб помітити, де саме ми на неї вийшли. Для міської електрички було вже надто пізно, тож ми пройшлися назад до центру міста через Гановер-стріт. Я пам’ятаю цю прогулянку. З Тремонта ми повернули вгору по Бікон-стріт, після чого попрощалися на розі із Джой-стріт. Більше я ніколи з ним не розмовляв.

Чому я з ним порвав? Май терпіння. Зачекай, поки я замовлю каву. Наче випили немало, але все одно здається, що чогось бракує. Ні — річ була не в картинах, які я там побачив; хоча, присягаюся, їх було б досить, аби перед ним зачинилися двері дев’яти з десяти будинків і клубів Бостона, і, думаю, тебе вже не дивує те, що я більше не заходжу у підвали чи метро. Причиною стала річ, яку я наступного ранку знайшов у кишені свого пальта. Пам’ятаєш той скручений папірець, що був пришпилений до страшного полотна у підвалі; я ще подумав, що то світлина якогось краєвиду, який Пікман хотів зробити тлом для своєї потвори. Тоді, саме коли хотів було його розгорнути, я злякався і, здається, машинально поклав до кишені. А ось і кава — пий чорну, Еліоте, май розум.

Так, саме через той папірець я і порвав з Пікманом; Річардом Аптоном Пікманом, найвеличнішим з усіх відомих мені митців — і з найогиднішою особою, яка будь-коли виривалася з кайданів реального життя й занурювалася у безодню міфів і безумства. Еліоте, старий Рейд мав рацію. Він був не зовсім людиною. Він або народився в лиху годину, або ж знайшов спосіб відімкнути заборонену браму. Зараз це вже байдуже, бо ж він зник — повернувся у славнозвісну темряву, яку він так любив. Зараз, хай лише піде шандельє[44].

Не проси мене пояснити чи поділитися здогадами з приводу того, що я тоді спалив. І не запитуй, що ховалося за тим приглушеним шкряботінням, в якому Пікман поспішив звинуватити щурів. Знаєш, є таємниці, які можуть походити ще з давніх Салемських часів, а Коттон Мезер оповідав і про химерніші речі. Ти ж знаєш, наскільки страхітливо живими були картини Пікмана — і як ми всі дивувалися, звідки він бере ці обличчя.

Що ж, як виявилося, на світлині було геть не тло. На ній була лише та потворна істота, яку він зображав на своїх жахливих полотнах. То була натура, яку він використовував, а тлом слугувала звичайнісінька стіна підвальної студії, відтворена у найдрібніших деталях. Але, Господи, Еліоте, то була фотографія з натури!