Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Я не трирічна дитина, й раніше теж бачив чимало всякого. Річ була в їхніх обличчях, Еліоте, тих проклятих обличчях, вони шкірились і облизувалися до мене з полотен, ніби були сповнені життя! На Бога, чоловіче, я і справді вірю, що вони були живі! Той мерзенний чаклун розбурхав полум’я пекла своєю фарбою, а його пензлик був чарівною паличкою, що породжувала жахіття. Передай мені карафку, Еліоте!

Там була одна картина, «Урок», — змилуйся, Господи, що я її взагалі бачив! Слухай — можеш собі уявити тих собакоподібних істот, які сидять собі колом на цвинтарі, навчаючи маленьке дитя годуватися так, як вони? Така, гадаю, ціна підміни, — ти ж пам’ятаєш давню легенду про те, як темнолюди[40] залишають своє потомство у колисках, викрадаючи натомість людських дітей. Пікман зобразив те, що трапляється з такими викраденими дітьми, коли вони виростають, і тоді я почав уловлювати страхітливу схожість між обличчями людей і мордами тих істот. Він зобразив увесь жахливий градієнт змін між цілковито нелюдськими і деградованими людськими обличчями, встановлюючи між ними сардонічний зв’язок і еволюцію. Ті собакоподібні потвори вийшли з людської подоби!

Але перш ніж я замислився про те, як виглядає їхнє власне поріддя, яке вони залишають людям, я запримітив картину, яка ілюструвала саме цю думку. То був старовинний пуританський інтер’єр — яскраво освітлена кімната із заґратованими вікнами, з лавою і грубим умеблюванням сімнадцятого століття, за столом сиділа родина, і батько читав Біблію. Всі обличчя виражали шляхетність і благоговіння, окрім одного, і те єдине обличчя кривилося у пекельній насмішці. Належало воно відносно молодому хлопчині, якого, безсумнівно, вважали сином цього побожного батька, хоч насправді він був з роду тих нечестивих тварюк. То й була та сама підміна — і з неперевершеною іронією Пікман зробив риси юнака максимально схожими на свої власні.

Досі Пікман уже засвітив лампу в сусідній кімнаті і ввічливо притримував для мене двері, цікавлячись, чи не завдам я собі клопоту оглянути його «сучасні сюжети». Я не міг висловити йому своєї думки з цього приводу — просто онімів від страху й огиди, але, гадаю, він і сам усе зрозумів, і це лестило йому. А зараз я ще раз хочу запевнити тебе, Еліоте, що я зовсім не тюхтій, який верещатиме від усього, що не збігається з усталеними нормами. Я немало прожив і маю достатньо широкі погляди, та й крім того, як ти сам міг бачити у Франції, мене нелегко вибити з сідла. Не забувай також, що я тільки-но повернувся з поїздки, яка призвичаїла мене до жахливого видовища того, як колоніальна Нова Англія перетворюється на таку собі філію пекла. Що ж, попри це наступна кімната змусила мене нажахано скрикнути, і я схопився за одвірок, щоб не впасти. Попередня кімната вразила мене видивом зграї упирів і відьом, якими кишів світ наших прабатьків, а ця переносила жах простісінько у наше повсякдення!

Божечки, як він умів малювати! Був там один сюжет, називався він «Нещасний випадок у метро» і зображав зграю тих мерзенних потвор, які виповзали з невідомих катакомб крізь тріщину в підлозі станції підземки на Бойлзтон-стріт і кидалися на юрбу людей на платформі. Інший змальовував танець на Коппз-Хілл серед могил уже в наш час. Далі були кілька інтер’єрів підвалу, до якого крізь проломи і діри в муруванні залазили потвори; шкірячись, вони чаїлися за діжками і трубами, вичікуючи, коли східцями спуститься перша жертва.

Одне гидотне полотно зображало широке перехрестя Бікон-Хілл, заюрмлене, ніби мурахами, ордами гидотних монстрів, що протискалися крізь тріщини, якими була поорана земля. Пікман майстерно зображав танці на сучасних кладовищах, а одна картина вразила мене найсильніше: там було якесь невідоме підземелля, в якому цілі зграї потвор з’юрмилися навколо однієї, яка тримала добре знаний путівник Бостоном і, очевидно, читала його вголос. Усі тицяли пальцями на якийсь конкретний фрагмент, кожне обличчя викривлював епілептичний регіт, настільки гучний, що я майже почув зловісне відлуння. Картина називалася «Тут, на горі Оберн, спочивають Голмз, Лоуелл і Лонґфеллоу».

Поступово я опанував себе і призвичаївся до цієї кімнати, сповненої хворобливої нечестивості; я навіть спробував проаналізувати певні моменти, які стали причиною такого сильного переляку. По-перше, ці істоти були огидні через їх цілковиту нелюдськість і абсолютну жорстокість, змальовану Пікманом. Цей хлопець мав люто ненавидіти все людство, раз так натхненно зображував муки розуму і плоті, а також деградацію смертної оболонки. З другого боку, вони жахали самою своєю могуттю. Хист, з яким були виконані картини, був незаперечний — дивлячись на них, я бачив самих демонів, я їх боявся. Дивувало те, що Пікман досягав цього ефекту не гротескністю чи спотворюваністю зображуваного. Ніщо не було розмито, змазано чи промальовано лише схематично: контури були чіткими, як у реальності, деталі ретельно окреслені. І ці обличчя!

Те, що ми бачили, не було якоюсь довільною авторською інтерпретацією; то було саме пекло, кришталево чітке у своїй суворій об’єктивності. О Господи, то було справді так! Цей чоловік був далеким від фантастики і романтики — він навіть не намагався подати якусь нечітку, перелицьовану ефемеру сновидь, але холодно і сардонічно відображав реальний, механістичний і досконало усталений світ жахіть, який він осягав повністю, бездоганно, всебічно і щиро. Бог його знає, що то міг бути за світ, де він побачив ті блюзнірські подоби, що звивалися, корчились і плазували; та хай яким було оте жахливе джерело його образів, безсумнівним залишалося одне: у всіх сенсах цього слова — і за змістом, і за формою — Пікман був абсолютним, послідовним і майже науково педантичним реалістом.

Потім господар повів мене униз до підвалу, у свою, власне, студію, тож я уже готувався до якихось пекельних вражень від незавершених полотен. Коли ми досягли підніжжя вологих східців, він спрямував світло ліхтаря на просторий відкритий закуток, вихоплюючи з темряви круглий цегляний обмурівок того, що, очевидно, було величезним колодязем у земляній підлозі. Ми підійшли ближче, і я побачив, що отвір був близько п’яти футів діаметром[41], стіни обмурівка були чи не з фут завширшки, деякі камені виступали із землі на шість дюймів[42] — добротний приклад роботи XVII століття, якщо я не помиляюся. Це, сказав Пікман, одна з тих речей, про які він казав, — прохід до мережі тунелів, якими колись був поточений пагорб. Я мимохідь зауважив, що він не був замурований, а прикритий важкою дерев’яною лядою. Подумавши про речі, з якими міг би бути пов’язаний цей тунель, якщо неймовірні натяки Пікмана не були порожньою балаканиною, я аж здригнувся; тоді пішов слідом за ним крізь вузькі двері у чималу кімнату з вистеленою дошками підлогою і типовим умеблюванням студії. Ацетиленова лампа давала якраз достатньо світла для роботи.

Незавершені картини, що стояли на мольбертах чи попід стінами, були настільки ж зловісними, як і ті, що висіли завершені нагорі, і демонстрували скрупульозний метод митця. Всі сцени були вкрай ретельно вималювані, а ескізні штрихи олівцем свідчили про здатність Пікмана надзвичайно точно вловлювати правильні перспективи і пропорції. Цей чоловік був великим художником — я це стверджую навіть тепер, знаючи стільки, скільки знаю. Мою увагу привернула велика фотокамера на столі, і Пікман розповів, що послуговується нею для зйомок тла своїх картин, щоб потім мати змогу перемалювати його у студії зі світлин, замість того щоб тягати своє спорядження через усе