Тетяна Барматті - Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті

Зупинившись біля вхідних дверей, я ковтнула і нахилилася, заглядаючи у ванну кімнату, наче шпигун. Картина Сана, що сидить у кільці свого хвоста з моїми речами, притиснутими до грудей, була досить дивною, але кожен божеволіє по своєму, не мені його засуджувати. Потрібно буде лише домовитися, щоб не всі речі в мене забирав, мені голою не хочеться ходити.

– Світлана… – прошепотів він, піднімаючи на мене погляд.

Розтягнувши губи в невпевненій, кривій посмішці, я кивнула, роблячи кілька кроків назад. А потім різко розвернулася, вже маючи намір схопитися за ручку дверей. Втім, дотягнутися я не встигла, хвіст чоловіка обвив мої ноги і поперек не даючи впасти, і вже за кілька секунд Сан притискав до себе не мої речі, а мене саму.

Не знаю, щоб трапилося далі, якби Ларі не ввалився до моєї кімнати з голосним криком:

– Білизна готова!

А потім, наче попередніх слів було мало, він вирішив добити мене!

– Одразу приміряй, я хочу подивитися, чи все нормально сидить і чи не потрібно щось виправити. Світлана? – Побачивши нас, чоловік застиг, образливо подивившись спочатку на «Сана», а потім і на мене. Причому в його погляді було стільки докору, що мені на мить стало не по собі.

Таке відчуття, що я чимось його образила? Не образила ж?

Вже маючи намір відкрити рота, щоб попросити допомоги у Ларі і вибратися нарешті з щільного кільця чужого хвоста, я різко передумала. Було страшно. Сан щось зашипів незрозумілою мені мовою або це і не мова була зовсім, втім, немає різниці, звучало досить загрозливо.

Не знаю, чого хотів добитися цей темношкірий велетень з різнокольоровим хвостом, але йому вдалося пробудити в мені тільки паніку і страх. Ось правду кажуть, кожна людина боїться по-своєму. Себе я особливою боягузкою ніколи не вважала, але коли все-таки відбувалися ці ось зовсім негідні пориви, я впадала в стан особливого трансу. Я взагалі переставала розуміти і бачити, що довкола відбувається, йдучи лише до своєї певної мети.

Зараз, звичайно, метою було вибратися і втекти, тому все, що сталося далі, я хотіла б забути, як страшний сон. Налякана шипінням чоловіка, я не знайшла нічого кращого, ніж вчепитися зубами в кінчик його хвоста, що метався поруч із моїм обличчям. Досить неприємні відчуття, наче засунула до рота рибу, причому зовсім суху. А я думала, що наги слизькі.

Все це я відзначила на периферії свідомості, також скоса помітивши ошелешене обличчя Ларі, який вчепився у власний кінчик хвоста, немов у рятівне коло. Бачачи, що ніяких особливих результатів мої дії не приносять, ну, крім ще однієї порції знатного шипіння, я виплюнула «каку». Повернувшись до Сана обличчям і бездумно шукаючи слабкі місця чоловіка, які допоможуть мені втекти, я відчувала себе дуже скривдженою.

Не встигла я вчепитися ще в щось, як Сан сам відсунувся від мене, а потім скинув мою тушку на підлогу, пестячи і притискаючи до себе свій хвіст. А ще пишуть, що в них там броня, брешуть усі!

Тепер на мене з докором і образою дивилися обидва чоловіки. А що я? Я нічого! Самі винні. І не треба перекладати на мене відповідальність за свої чудасії.

– Що відбувається? – Холодно процідила я, сівши на підлозі. Найкращий захист – це напад.

Чоловіки здивувалися, подивилися так, наче у мене роги прорізалися, кілька разів моргнули і переглянулись. Я внутрішньо хмикнула, намагаючись не показати жодної емоції на обличчі. Напевно, наги ще не знають, що найкраще звинувачувати когось вміють жінки, яким навіть привід не потрібен. А я маю цих приводів цілий вагон!

– Перепрошую, – першим прокинувся Сан, але кінчик свого хвоста не відпустив, з побоюванням поглядаючи на мене. – Я трохи втратив контроль над власними емоціями.

– Трохи? – Спокійно уточнила я, піднявши одну брову.

– Трохи більше, ніж хотілося б, – повинився чоловік. Немає нічого прекраснішого на світі, ніж чоловік, який визнає свою провину. – Більше такого не повториться.

– Добре, – милостиво кивнула я. Та й вдавати з себе ображену невинність не входило в мої плани. – А тепер поясніть мені, що таке сталося? Мені, звичайно, теж не по собі через те, що хтось виправ мою білизну, але це ж не привід шипіти на всіх.

– Білизну? – Здивовано пробурмотів Ларі, а потім з осудом подивився на Сана.

Я спробувала приховати смішок за кашлем, все-таки ситуація виходила трохи бентежною. Ось ніколи я не могла навіть уявити собі, що потрапивши в інший світ, витрачатиму час на такі дурниці, як прання. Ага, прання моєї білизни кимось.

– Ще раз перепрошую, – розправивши плечі і випустивши кінчик хвоста з рук, Сан нахилився, піднімаючи мої речі з підлоги. Згадавши той момент, коли він притискав до грудей мою піжаму з трусиками, я відвела погляд. – У вашу кімнату ніхто не заходив уночі.

– Тобто? – Спохмурніла я, не зовсім розуміючи його логіку.

– Ніхто з нагшасів не був у вашій кімнаті вночі, – знову повторив чоловік, зовсім не вносячи ясності. – Раніше… – видихнув він, прикривши на мить очі. – Раніше, коли нагшаси не мали проблем з емоціями, нашими побутовими питаннями займалися нарли.

– Нарли? – Уточнила я, відчуваючи, як усередині все завмирає. Нагшаси хоч уже відомі мені істоти, а ці нарли, що від них можна очікувати?

– Так, вони переважно не показуються нікому, крім своїх господарів. Та й прийнято вважати, що вони зникли, адже тепер нагшаси займаються своїм побутом самостійно.

– Я нічого не розумію… – чесно зізналася я, навіть не знаючи, яке краще питання поставити. Чому ці нарли займалися чи займався, може, це один нарл, моїми побутовими питаннями? Чи, чому вони зникли?

– Давайте пройдемо до кімнати, і я все докладно розповім.

Кивнувши й піднявшись з підлоги, я вийшла з ванної кімнати, сідаючи на ліжко, на якому, на мій німий подив, не було більше розкиданих безладно речей. Та й саме ліжко було акуратно застелене. Чудеса, але досить приємні. Не те, щоб я була нечупарою, але кому буде цікаво наводити порядки, коли довкола цілий новий світ?