Лариса Підгірна - Червона Офелія

— Олесю Дмитрівно, вам може загрожувати небезпека! Я тільки переконатися, що з вами все добре… — проказав Марко знову, остаточно відчуваючи себе повним телепнем.

Тепер уже не крилася. Шурхіт став голоснішим, мабуть, одягала щось на себе. А далі Марко почув її сонний, роздратований голос.

— То справді ви, Марку? Що вам потрібно? Ви бачили, котра година? Ви хильнули зайвого? Ідіть собі, не псуйте моє враження від нашого знайомства таким немудрим учинком.

Він зітхнув, обдумуючи, як краще відповісти на це абсолютно логічне заперечення.

— Олесю Дмитрівно, я тверезий і, Богом клянусь, не маю наміру образити вас. Єдине — переконатися, що з вами все гаразд.

— То вже ж переконалися! — почулося з-за дверей. — Я ж з вами розмовляю, живісінька-здоровісінька! Зі мною все добре, Марку. Тепер ідіть собі!

— Дещо сталося. Дуже недобре.

У відповідь — тиша.

Він зітхнув. Почувався йолопом. А раптом вона в помешканні не одна? А раптом у неї побачення з якимось кавалером? А він отак, по-дурному грюкає в двері, будить її та вимагає відчинити…

Повернувся, усвідомлюючи власну глупоту, ступив на старі східці. Корневичу, якщо той ще не поїхав, скаже, що з нею все гаразд, а сам побуде трохи з охороною… Якщо у неї хтось зостався на ніч, то хоч дізнається, хто. Раптом то Кость Чорницький! Оце б було верхом глупоти!

А зрештою… Яка різниця? Він і знайомий з цією жінкою всього кілька годин… Розмова про книги та мистецтво… Він давно не спілкувався з жінками, це все, як каже Кость, із голодухи за товариством прекрасної статі… Тьху, дурня якась лізе в голову!

Стара потерта дошка скрипнула під ногою. Марко ледь устиг ухопитися за поруччя, аби не запороти носом у ті кляті сходи. І в ту ж мить скрипнули за спиною двері помешкання Олесі Біличенко.

Він огледівся, завмер від несподіванки. У дверях зі свічкою в руці стояла вона сама. Зачіска «Холодна хвиля» так само бездоганно обрамляла її обличчя, наче жінка і не вкладалася спати.

З-під довгої мереживної сорочки виглядали босі ноги. На грудях вона стискала кінці шалі, що недбало огортала її спину, залишаючи оголеними тендітні плечі.

— Марку… — проказала вона якось розгублено і тихо. — То, все-таки, може поясните, що трапилося? Чому такий пізній візит?

Він ступив ближче, захоплено розглядаючи її у цьому майже містичному світлі. В очах Біличенко читалася суміш цікавості й дитячого подиву.

— Я перепрошую… — мовив нерішуче. — Я не смів би вас турбувати так пізно, якби не одна неприємна обставина.

— Що ж то за обставина? — поцікавилася вона.

— Дещо трапилося, і ви можете бути в небезпеці, — почав було Швед.

— Марку, в цьому місті ми усі в небезпеці! — проказала Біличенко, підступаючи до нього ближче. — Час, самі знаєте який. До того ж я ніколи нікому не відчиняю уночі. Особливо чоловікам, з якими знайома всього кілька годин. Але тут… Так стукати за північ у двері може, направду, людина, котра або щиро турбується за мене, або геть захмілілий, або…

Олеся злегка всміхнулася одними кутиками вуст. І він мимоволі перевів на них погляд. Знову відчув бентежний, майже дитячий аромат її теплого, ще сонного тіла. Тонкі нотки парфумів не встигли вивітритися з часу їхньої зустрічі. Та невидима аура огортала Олесю Біличенко від голови до ніг.

— Або… — луною повторив Марко, відчуваючи, як його груди і голова наповнюються незрозумілим теплом, як від міцного коньяку, котрим якось смакував в Одесі.

— Або закоханий, — спокійно проказала Біличенко, не зводячи погляду з Марка. — Отже, ви… — мовила вона, витримуючи паузу. — До якої категорії віднесете себе ви, пане Марку?

— Отже я… — луною повторив Марко.

— Ну? — її брівка насмішкувато поповзла вгору. — Перше, друге чи третє?

— Отже я закоханий, — проказав він просто.

Доторкнувся руки, в якій вона тримала свічку. Гарячий віск капнув на його пальці, та він навіть не відчув того, бо опинився занадто близько від неї, в середині її містичної аури. Подих Олесі майнув по його обличчю, і Марко ледь усвідомлюючи, що робить, нахилився і поцілував її уста м’яким обережним цілунком. Вона відповіла. Спочатку так само обережно, ніби боялася сполохати саму-себе, а потім… То був цілунок зовсім інший, не такий, як Маруньчин; не пожадливо-невмілий, а цілунок справжньої жінки, сповнений пристрасті і бажання.

Марко відчув це всім своїм єством і, не звертаючи уваги на те, що розтоплений віск капотить на його руку, знову поцілував її.

Другою рукою обвив її стан. Під тонкою тканиною сорочки її тіло видавалося ще тендітнішим та гнучкішим.

Вони трималися за ту кляту свічку, що захляпувала гарячим воском підлогу, шаль та його руки, як за єдине, що ще могло повернути їх до свідомості, та Біличенко дмухнула на полум’я, і вони з Марком опинилися в цілковитій темряві, відчуваючи лише збитий від пристрасті подих один одного.

Обвила його шию руками, ступила крок назад, за поріг, утягуючи його всередину свого помешкання, як у пастку, і він, утрачаючи голову, піддався цьому натиску.

На мить вона вивільнилася з його обіймів, навпомацки вміло клацнула защіпкою і знову притулилася до нього ніжною пружністю грудей, підставляючи обличчя для поцілунків.

— Марку… — прошепотіла здавлено. — Хочу тебе. Зараз. Негайно…

* * *

— Тепер ти розповіси мені, що трапилося? — промовила запізніло, бо це — найперше, що б мала дізнатися у нього, ще до того, як він поніс її на руках до кімнати, тьмяно освітленої гасовою лампою. Ще до того, як вклав її на постіль та став цілувати ще пристрасніше, промовила вдавано-байдуже, піднімаючись із ліжка та запалюючи гасову лампу на столику поряд. Цей юнак отримав, чого бажав. Її. Тепер, напевно, буде намагатися крутити нею, як циган сонцем.

Переступила через одяг Марка. Зброя, його револьвер, лежала поруч, просто на килимі. Чи справді цього бажав він, а не вона?

Думала про Марка, відколи він з Костем Чорницьким пішов, обіцявши побачитися з нею після спектаклю, пригадувала колір його очей, обриси вуст… Такий солодкий, такий ніжний… Не соромилася ні своєї, ні Маркової наготи. Тепер і Марко міг розглядати її в усій красі: витончену, граційну статуру, тонку талію та округлі стегна, всю привабливість та чарівливість Олесі Біличенко.

Скільки ж йому років? Двадцять? Двадцять два? Де ж так кохатися навчився? То вона у свої двадцять п’ять уже бачила «і Крим, і Рим». А він? Цей замріяний і лагідний хлопчина в її ліжку?

Повернулася з мундштуком із вправленою у нього цигаркою та сірниками. Присіла спиною до нього, на край ліжка, присунула ближче важку порцелянову попільничку з голенькими амурами.