Лариса Підгірна - Червона Офелія

нагрудній кишені. Обережно дістав двома пальцями. То був клаптик паперу з поспіхом виведеними на ньому рядками:

Не плач за мною, мила, не заводь,

Як дзвони сповістять у скорбній тиші,

Що хробам оддали вже мою плоть,

Що відійшов я в засвіти гидкіші.

За світ гидотний; я тебе люблю,

Тому волію, щоб мене назавше

Забула ти, ніж мала б од жалю

Всихати, ці рядки мої читавши.

А як згадаєш ти про мене знов

Тоді, коли змішаюся з землею,

Не побивайся — хай твоя любов

Погасне із свідомістю моєю.

Не хочу, щоб великомудрий тлум,

Твою скорботу піднімав на глум.

— Що там, Марку? — поцікавився Корневич. — Що знайшов?

— Знову Шекспір… Наскільки я розумію, знову сонет… — розвів Марко руками. — Нагадує передсмертну записку, так немов би хлопак наклав на себе руки через нерозділене кохання…

* * *

Авто чмихаючи в’їхало на подвір’я маєтку поміщиці Осавулової.

Чекати «трупного дохтора», як називав патологоанатома поручник Корневич, не стали. Тіло Трегуба перенесли у трупарню.

— Сьогодні матимемо безсонну ніч, — проговорив Зіновій Корневич до Шведа, вибираючись із автомобіля. — От зібралося все докупи! І треба ж — саме в той день, коли головнокомандувач приїхав…

— А по-іншому й не буває, — відповів Марко. — У всій цій історії мене найбільше турбує, що то за дурня з перебраним, у якого посвідка на моє ім’я… Хто він і чому посвідка саме на моє ім’я? — Будемо розбиратися, — зітхнув поручник. — Але по всьому видно, Марку, це той, хто вас добре знає. Хлопці, — прикрикнув він до вартових, котрі похнюплено сиділи на задньому сидінні, — виходьте, голубчики. Заночуєте сьогодні тут, у кімнаті чергового…

У кабінеті Снігіріва Марко ще раз розгорнув записку, пробіг очима і відчув, як у нього в середині все холодіє. Вояк, що мав охороняти кліше у приміщенні будівлі Експедиції, отримує чимось важким по голові, кліше викрадають, вояка з розбитою головою і струсом мозку доправляють до земської лікарні, де він накладає на себе руки після візиту невідомого суб’єкта, у якого посвідка на ім’я Марка Шведа… А ще важливо те, що він знаходить у кишені Трегуба: прощальну записку з сонетом Шекспіра про смерть і нерозділене кохання… Олеся! Ну, звичайно! Записка могла бути адресована саме їй!

Снігірів протер сонні очі.

— Так, головнокомандувач, самі знаєте — з дороги, тільки недавно спати вклався, — повідомив він безапеляційно. — Про все доповімо йому вранці. Кажи, що там сталося! — звернувся до поручника.

Поки Корневич доповідав про усе, що трапилося в лікарні, Марко місця собі не знаходив.

— Актриса Олеся Біличенко… — промовив Швед. — Вона може бути у небезпеці. Трегуб неодноразово бував у неї, сподівався, що вона складе йому протекцію перед керівником театру… До того ж поява невідомого, що представлявся моїм ім’ям…

Снігірів якось непевно похитав головою.

— Тільки цього нам не вистачало, невідомого з фальшивою посвідкою на твоє ім’я. До речі, Марку, ким тобі доводиться ця актриса? Дамою серця?

— Я всього лиш хвилююся, що ця жінка може постраждати, — відповів Швед. — Як я казав, покійний Трегуб залишив пані Біличенко збірку Шекспіра на зберігання. Вони спілкувалися. Це мені відомо з її слів. Я не можу того стверджувати з упевненістю, але, можливо, він був небайдужим до неї. До того ж знайдено ще один шекспірівський сонет у його кишені. Він дуже схожий на ті шифровки, що ваші перехоплюють. Правда, цей сонет більше нагадує передсмертну записку, призначену коханій жінці, але не факт, що його було адресовано саме Біличенко… То вже моє припущення. Але якщо таке припущення зробив я, то про те, що Трегуб спілкувався з нею, могли знати й інші… Може, поставити охорону біля її будинку про всяк випадок?

— Так, звичайно, — Снігірів дістав аркуш паперу й послинив олівець. — Не те що може, а треба! Кажи адресу.

— Шпитальна, один, — назвав Олесину адресу Марко. — Я з вашого дозволу поїду теж, маю переконатися, що дівчина у безпеці.

— Значить, дама серця, — Снігірів пильно подивився на Марка. — То, може, й сам тепер охоронятимеш її?

— Пане очільнику, нашу охорону вже вдруге пошивають у дурні! Іронія тут ні до чого, — відповів Марко. — Хлопці дійсно геть не досвідчені, діти зовсім!

— Так і ти від них за віком недалеко втік! — сердито проказав Снігірів і поглянув на Корневича, той лиш мовчки розвів руками. — Добре… Відведи охорону, переконайся, що з тією актрисою все в порядку, і спати. Вранці — в університет, далі — сюди. Все-таки не жарти! Маємо пограбування, вбивство, передсмертну записку та фальшиву посвідку на твоє ім’я. Просто цирк!

— Граються з нами, як кіт з мишами! — дорікнув й собі поручник.

* * *

За освітленою площею Вірменський ринок, де тепер розташовувалося Міністерство військових справ УНР, починалася справжня темінь. Далі, правда, тьмяно світилися гасові ліхтарі біля вірменського госпіталю та аж ген, далі, біля маєтку турецького паші. Ще за кілька днів до приїзду Петлюри там розквартирували офіцерів. Мешканці ж будинку по Шпитальній, 1 мирно спали. Корневич зупинив авто віддалік і запитально глянув на Шведа.

— Ви надовго, юначе? Бо, враховуючи прихильність до вас головнокомандувача, я, певно, мушу вас доправити аж до самого дому.

Швед хмикнув.

— Я піднімуся до актриси Біличенко, перевірю, чи з нею все гаразд, і вже своїм ходом доберуся. Мені, самі знаєте, з гори на долину, та й удома.

— Як знаєте, — знизив плечима Зіновій Корневич. — Зброю маєте?

Марко дістав з-за пояса револьвер.

— Ось!

— Непогано, — присвиснув поручник Корневич. — Нумо, хлопці, слухай сюди! — звернувся він до вояків, що мирно подрімували на задньому сидінні.

Та Марко вже того не чув. Перебіг вулицю і, в кілька стрибків подолавши у темряві сходи, опинився перед квартирою Олесі Біличенко.

Завмер. Перевів подих. Лише тепер зрозумів, що від хвилювання серце лупиться в грудях, як спійманий горобець у силках.

Чомусь пригадав, як віртуозно постукав у двері минулого разу Кость Чорницький, і постукав у двері й собі так само.

— Олесю! Олесю Дмитрівно! — промовив приглушеним голосом. — Відчиніть!

Прислухався. За дверима панувала тиша. Постукав ще раз, голосніше, без вигадок. І в ту ж мить вчувся йому наче шурхіт босих ніг. Однак двері ніхто не відчинив.

— Олесю Дмитрівно, то я, Марко Швед, пам’ятаєте мене? Відчиніть, будь ласка.

Дивне прохання — відчинити серед ночі двері чоловіку, з котрим вона знайома суто символічно…

Шурхіт за дверима тепер став виразнішим. Вочевидь, вона стояла там, вслухалася у його голос, намагаючись спросоння зрозуміти,