Жан-Крістоф Гранже - День попелу

Пробачте... Коли я забирав рештки, це був присипаний пилюкою фарш. Пошкодження від обвалу були такі значні, що у мене не виникало й думки, ніби смерть могла статися ще до цієї бійні.

— Є якісь ідеї щодо справжньої причини смерті?

— Чесно? Жодної.

Тиснути на цього патанатома-любителя не було жодного сенсу.

— Можете скласти для мене ще один звіт про це?

— Але мені доведеться заперечувати власні висновки.

— Саме так.

Коротка пауза: схоже, лікар зважував усі «за» і «проти».

— Окей. Зроблю.

— Якнайшвидше, будь ласка.

Ньєман поклав слухавку. Ця перша перемога не принесла йому жодного задоволення. Події розвивалися саме так, як він і передбачав, але це була не добра новина. Убивство. Ритуал. І це дивне протиріччя: чому вбивця намагався водночас відзначити й замаскувати свій злочин?

Раптом Ньєман зрозумів, чому йому не хотілося вечеряти, а настрій був нижче нікуди. Вона не телефонувала. Івана, його напарниця, його слов’яночка... Вони не мали чітких домовленостей щодо зв’язку, але ж вона знала, що Ньєман сьогодні приїжджає, і він думав, що...

Ньєман схопив підшивку, яку для нього склепали в Парижі. Спати не хотілося. Ніж лежати й дивитися в темряву, ліпше вже зробити ґрунтовніші нотатки та трохи поглибити свої знання.

Насправді йому вже була знайома історія анабаптистів. Ньєман пережив свій протестантський період — принаймні таку спокусу — і багато читав про добу Реформації. Цей рух породив іще одне переконання. Реформувати церкву — так, повернутися до біблійних приписів — звісно, але передусім потрібно було відродити релігійну практику часів Ісуса, тобто приймати хрещення в дорослому віці, з повним усвідомленням цього таїнства.

Так з’явилися анабаптисти. Вони відразу стали жертвами гонінь, тортур, різанини, більшість із них тікала. Меноніти, аміші, гуттерити попрямували до Східної Європи й Нового Світу. Посланці, більш-менш захищені своїм вином, залишилися.

Упродовж п’яти століть вони трималися на відстані від поверхневого світу тих, хто не живе за заповідями Христа. Вони обрали добровільне усунення від світу (німецькою «meidung»), бажаючи жити в повній чистоті, подалі від держави, політики і навіть церкви, зіпсованої світською владою.

У Маєтку минало століття за століттям, кожне таке ж, як і попереднє. Вино, переслідування, незмінний спосіб життя... Однак у XX столітті общину очолив один чоловік, хоча за попередні чотири сторіччя вона ніколи не мала лідера.

Отто Ланц був не стільки керівником, скільки реформатором, до того ж, дуже суперечливим. По-перше, він не належав до історичних родів анабаптистів. Це був чужинець, світська людина. По-друге, він був художником — нонсенс для общини, яка відкидала будь-які зображення й особисту творчість. А ще він був жорстоким.

Ланц виступав не за війну, а за твердість. Це він оточив Маєток парканами й заснував цю «службу охорони», яка наглядала за кордонами їхнього світу. І це він, заглибившись у французьке законодавство, спромігся звести справжню правову фортецю, яка захищала посланців од нападів із зовнішнього світу.

Треба було би порити більше на цього типа, але на те, щоби пускатися в дослідження о такій порі, Ньєманові не ставало сил. Він глянув на годинник: уже за північ, а Івана досі не зателефонувала. Чи мав він непокоїтись? Мабуть, після трьох днів збору винограду вона просто була виснажена, от і все.

Ньєман вирішив, що і йому час лягати. Увімкнувши гарячущу воду, прийняв душ у кабінці розміром із саркофаг.

За кілька хвилин він лежав у темряві й відчував зяючу порожнечу. Шкіра досі парувала, і Ньєману здавалося, ніби він — бездонне горно. Думки попливли десь між явою та сном.

У цьому напівсвідомому стані викристалізувався спогад. Колись давно він намагався вивчити японську — хтозна навіщо. Загальна культура Ньємана, чистого самоучки, завжди розвивалася стрибками. Сьогодні він цікавився модерною архітектурою. Завтра — композитором на ім’я Шарль Кеклен. Наступного дня — протестантизмом... Усе це ніколи не заходило далеко, але було краще, ніж нічого.

Словом, він записався до Інституту східних мов і цивілізацій. Він нічого не знав про Японію, і ця культура ніколи особливо його не приваблювала. Його зачаровувало письмо кандзі. У цих ієрогліфах Ньєман убачав — чи, точніше, сподівався побачити — іншу картину світу, символічний код, який, якщо його опанувати, навчить по-іншому бачити реальність (йому було за тридцять, і на той час він уже серйозно взявся за вуличне насильство).

Кинув за кілька місяців — важко ходити на вечірні заняття, коли маєш стежити за ґвалтівником-рецидивістом або маніяком, який забирає голови жертв, аби влаштувати собі домашній мінет.

Із тих занять від запам’ятав лише один ієрогліф — на позначення річки. Вертикальна риска, тоді ще одна, коротша — це береги. Між ними — третя, ще коротша — вода. Цей символ сам собою був дивовижний. Але ще прекрасніше було те, що він також позначав сім’ю — точніше, сім’ю, що спить. У перші роки дитини японські батьки кладуть її на ліжку посередині, й ієрогліф позначає цю троїстість. Батько й мати — це береги, які захищають дитину-річку...

Чому Ньєман раптом пригадав цей знак, лежачи на самоті в пітьмі? Тому що сам не мав ні дружини, ні дитини. Він був неповним ієрогліфом. Самотньою рискою.

Ось чому Івана Богданович так багато для нього важила. Вона була для нього не берегом (дружиною) і не річкою (дитиною), а потроху обома. Вона не давала йому стати урвищем над прірвою і робила людянішим, теплішим. Чоловіком, який міг наглядати за дівчиною з трагічною долею і водночас відігрівати біля неї свою внутрішню вічну мерзлоту.

Ньєман уже засинав, коли, схопившись, узяв телефон і ще раз перевірив виклики. Жодного. Він уявив власне обличчя, оточене темрявою й водночас освітлене сяйвом екрана — мільярдами рідких кристалів розчарування й тривоги.

Лише тоді, переможений, він заснув, прокручуючи в голові запитання: чому ж вона не подзвонила?

17

На колінах.

Навкарачки.

Як завгодно.

Коли Івана прокинулася, то відчула себе ще більш розбитою, ніж напередодні ввечері. Від думки про те, що доведеться знову збирати виноград, захотілося зблювати. Не кажучи вже про жах, який досі розпирав черепну коробку шепотом та усіяною іклами мордою. Das Biest...

Підйом у посланців підлягав суворому розпорядку. Спершу треба було застелити ліжко, тоді прийняти душ (мило домашнього виробництво пахло землею, скошеною травою і ще чимось терпким на кшталт ладану), після цього — натягнути чистий одяг на день (він також відгонив чимось рослинним, а ще — чимось горілим).

За мить вона вже сиділа за столом під великим навісом, освітленим електрикою, разом із усіма найманцями перед розкішним