Жан-Крістоф Гранже - День попелу

За цими словами запала важка мовчанка. Тепер Ньєман відчував не ніяковість, а радше зачатки ворожості. Та йому було до лампочки.

— По-третє, я хотів би серйозніше взятися за сезонних робітників. Хто вони, звідки, чи є історії судимості.

— Це стигматизація.

— Ні, це здоровий глузд. Мені торочать, що посланці проти насильства і що вони не можуть мати жодних мотивів для вбивства. Нехай. Хто тоді залишається? Найближчі до Маєтку найманці, які сплять у таборі менш ніж за п’ятсот метрів од нього. Варто покопати.

Вусань не здавався:

— І ми їх усіх маємо допитати?

— Неодмінно. Перевірити їхні алібі й оцінити їх. А ще попросити кооператив надати нам їхні анкети для найму.

Жандарми зіщулились на своїх стільцях, а Деснос прочистила горло.

— Що? — запитав Ньєман.

— Це буде важко, бо подібна процедура може затримати збір винограду.

— Дякую, що порушили цю тему. З’ясуймо все раз і назавжди: померла людина, а це не дрібниця. Я більше чути нічого не хочу про ваш виноград. Наше розслідування важливіше.

Один із двох товстунів наважився взяти слово. Як не дивно, в нього не було й сліду воґезького акценту.

— Припустімо, що риштування пошкодив один із сезонних робітників, але з якою метою? Щоб убити Самюеля? А навіщо?

— Потрусимо їх. Тоді й побачимо, що з того вийде.

Ньєман виставив чотири пальці, зігнувши великий. Цифра 4 означала новий розділ.

— Раз ми вже про це заговорили, промацайте також будівельників. Ніхто про це не говорить, але, зрештою, саме вони мали найбільше можливостей пошкодити поміст.

Деснос, як здогадався Ньєман, хотіла заперечити, бо цих людей також допитували, але передумала.

— П’ятий пункт — найделікатніший...

Він стишив голос, щоби м’якіше підвести колег до думки:

— Треба піднапружитись і допитати посланців.

— Я ж вам казала...

— Що вони не підписують свідчень? Ну, тоді скажіть їм, що це просто розмова.

— Вони не говоритимуть. Та й їм немає чого сказати. Ми...

— Зустріньтеся з близькими Самюеля. Я розумію, що вони всі як один, але має ж у кожного бути своя особистість. Я хочу краще зрозуміти жертву.

— Загиблого, — виправила його Деснос.

— Загиблого, — погодився Ньєман.

Насправді він поділяв сумніви Стефан: ці люди не говоритимуть, а якщо й говоритимуть, то це буде ще гірше. Але ватажок зграї має не втрачати віри — заради себе й інших.

Без п’яти хвилин пенсіонер підняв руку.

— Я знаю, що ви приїхали, аби провести глибше розслідування, — сказав він, — що це ваша робота і все таке, але можна запитання?

— Слухаю вас.

— Звідки це переконання, що йдеться про вбивство?

Ньєман подумав про камінець у роті. Доказ слабенький, але інтуїція підказувала, що саме цей шматочок піщаника псував усю картину.

Флік повернувся до Деснос із таким виглядом, ніби доручав їй важливе завдання.

— Капітанка пояснить вам. — Тоді відразу повів далі: — Я також хочу, щоби нам передали обвалені риштування.

— Навіщо? — запитав хтось.

— Тому що криміналісти про це попросять. Ну, сподіваюся... Якщо йдеться про саботаж, ті металеві трубки — це зброя. Ще мені потрібно, щоби знайшли всі залишки фрески.

— Але їх ніхто й не ховав!

— А де вони?

— Мабуть, посланці десь їх зберігають. Ці малюнки дуже важливі для них.

— Саме так. Я хочу знати, чому вкрай посередній твір має таку цінність для християн, які заперечують будь-які релігійні образи.

Ньєман поклав долоні на стіл — вони закінчили.

— Ось і все. Не забудьте також про звичайні перевірки. Приміром, гляньте, чи не було в регіоні подібних випадків.

Стефан засунула свій блокнот до кишені штанів.

— Роботи чимало... Завтра вранці я розподілю завдання і...

— Ні. Починайте просто зараз.

Сім пар брів в унісон злетіли догори. Ньєман натягнув усмішку, яка мала би бути співчутливою.

— Вибачайте, друзі, але мусимо спробувати наздогнати втрачений час.

— Ви натякаєте, що ми погано попрацювали? — запитала Деснос, чиї щоки палали, як червоні вогні світлофору.

— Ні, але ви були переконані, що нічого не знайдете. Тому мене й покликали: почати все з чистого аркуша.

На знак солідарності він провів їх до виходу з готелю. Темна бразонська вулиця, крижаний вітер, ліхтарі, які ніби дрижали у своїх закутках... Усе це підтверджувало те, в чому Ньєман і так завжди був переконаний: у провінції, щойно западає ніч, зосереджуються найгірші жахи.

Жандарми посідали до свого фургону, але Ньєман гукнув Деснос.

— Я хотів би, щоб ти пошукала щось, пов’язане з тим камінчиком у Самюеля в роті. Може, це якийсь ритуал. Нам треба знати, чи були інші такі випадки, нещодавно або за останнє століття.

— Хочете, щоб я відразу за це взялася?

Ньєман не відповів: це було само собою зрозуміло.

— Майоре... — мовила жандармка, не зводячи з нього погляду, — ви пояснили нам, як вести розслідування, можу і я дати вам пораду?

— Be ту guest[7].

— Якби ви припинили поводитись, як царьок, і забули про свою зневагу парижанина до провінції, думаю, це мотивувало би нас і допомогло б пришвидшити роботу.

— Я...

— Щоразу, коли ви дивитися на нас або згадуєте про нашу роботу, то виглядаєте так, наче у вас під носом купа лайна.

— Але...

Стефан ступила крок уперед, звично стискаючи кулаками ремінь.

— І я скажу вам ще дещо, майоре. Хоч я й народилася в Ґебвіллері, працюю жандармкою усього вісім років і їм тарт фламбе[8] двічі на тиждень, я не дурепа, і якщо Самюеля справді вбили, я зі шкури випнусь, аби схопити злочинця.

Ньєман розреготався.

— Коли знайдемо його, пригостите мене.

— Чим?

— Тарт фламбе.

— Під винце з Маєтку, — додала жінка, всміхаючись від вуха до вуха.

16

Повернувшись до свого номера, Ньєман помітив, що пропустив виклик від Циммермана. Але телефон навіть не дзвонив. Чомусь на першому поверсі готелю не ловить зв’язок.

Він одразу передзвонив лікарю — пізня година давала надію на важливу інформацію.

— Я перечитав свої нотатки, — заговорив Циммерман. — Можливо, Самюель був мертвий ще до обвалу.

— Чому ви так уважаєте?

— Якщо добре поміркувати, крові було недостатньо. Хоча каміння сильно пошкодило грудну клітину, я не знайшов ознак внутрішньої кровотечі.

— І ви кажете це тільки зараз?

—