Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

У великій залі стояв гамір, спека душила, музика дзенькотіла. Піднімали тости за короля і Раду, за доблесних чаротворців, за падіння ворога, а щоб йому чорна смерть, за багатство і процвітання, красу господині дому й багато інших, більш чи менш важливих речей.

Канре, забігана й засмикана, не помітила поглядів гостя.

Із зачіски вибилося довге пасмо. Коли дівчина поспішала коридором, то заклала його за вухо, бо не мала часу переплітатись. Аж тут хтось ухопив її волосся.

— Пташечко, куди поспішаєш?

— Розпорядитися щодо нової порції вина для шановних гостей, маестре.

То була брехня. Їй просто хотілося щезнути.

— Можемо зекономити твоїй господині кілька пляшок терецційського червоного, якщо поспілкуємося натомість, — прицмокнув губами гість.

Канре опанувало бажання сіпнутися вперед, вирватися, залишивши в його пальцях пасмо своїх кіс. Пташечка, так? Пурхнула — і щезла.

Але вона не мала крил.

— Підведи очі, служко, — наказав маестр майже доброзичливо.

Служка послухалась. Пан, котрий уже відпустив її волосся, виявився трохи нижчим, опасистим. Канре бачила його в маєтку кілька разів.

«Краще не думати нічого», — підказала Кара.

— Це ти помічниця господині дому?

— Так, пане.

— Отже, вміла. Інших чарівна Юріт Даль не наймала б.

Він знову вдоволено цмокнув губами. Ті губи нагадували тісто, котре ранками м’яли дівчата на кухні, виліплюючи потім пляцки. Драглисте й тремтливе. Усе інше в гостеві могло б видаватися приємним, як і манера говорити, проте дівчина прикипіла поглядом до цих губ і не могла з собою нічого вдіяти.

— Ходімо. Я дам тобі грошей на зілля, — покровительськи вів далі пан. — І якщо ти така вміла, як має бути помічниця панії, то отримаєш ще щось на нові шпильки.

Канре пішла вперед першою. Вона не була вмілою, але після того як почала працювати в маестри, впевнилась, що зазвичай від неї нічого не очікують: лише покірно погодитись, а затим покірно витримати вогке совгання і не скиглити та не кривитися, коли боляче. Можливо, пани жадали чогось від своїх паній — вона не знала. Та якби так — чого ж вони шукали в її негідному тілі, коли мали шовкошкірих маестр із пещеними лицями й руками? Часом, конаючи від зілля агонії чи ховаючи синці, Канре думала про те, щоб звільнитися. Піти з дому маестри і ніколи не згадувати всього, що робили з її тілом. Але тут заступництво господині захищає, хай там як. А більше й не було куди йти. Звільнення з дому високорідного закриває шлях на будь-яку пристойну роботу. Та й, до біди, по смерті Юппер Канре не могла дивитися навіть на окріп у казанку на кухні. То хто ж візьме на роботу служку, котрій не під силу заварити чаю? Ну а в домі Мамці Роли краще не стане.

— Дівко трипроклята! — гнівний голос хльоснув у спину.

Канре знов опустила очі долі, благаючи подумки, щоб він не наближався. Але він наближався — кроки, які завчила, ніби власне серцебиття, пролунали зовсім поруч.

— Маестре Престе! — пан привітав Жаррака по-товариськи. — Тільки не кажіть, що ви вже зафрахтували дівчинку собі!

Канре зачепилась поглядом за сріблисті пряжки на взутті маестра. Гнів і сором сплелися в ній. Навіщо він з’явився? Що він якоїсь синьки від неї хоче от саме в цю мить? Злякалась власних думок — дуже давно її не опановував такий гнів на високорідного.

— Оцю? — в голосі Жаррака майнуло щось поблажливе. — Пане Кламансе, прошу мене вибачити… — Він клацнув ціпком, втиснув кінчик артефакта в шию Канре, змусив її задерти голову. — Ти, паскуднице, куди вже рвонула? — звернувся він до дівчини й геть інакшим тоном пояснив маестрові: — Вона покарана. Зіпсувала мій вихідний костюм. Щоб їй пальці потрощило! Думала, що поки крутиться серед гостей, то я забуду про покарання. Хах… Я кому казав з комірчини й носа не потикати?

Жаррак відвів ціпок убік, опустив його і рвонув Канре за руку так сильно, що ледь не вивернув ліктя.

— Пішла геть. Вже.

Пан Кламанс насупився, проте Прест відказав йому щось, і вони обмінялися жорсткими смішками.

Дівчина швидко дійшла до кінця коридору і звернула. Чаротворець наздогнав її за мить.

— Ідеш за мною і не розтуляєш рота, — наказав він.

Канре навіть не спромоглась відповісти: «Так, маестре».

Врешті Жаррак привів її до бібліотечної зали. Зачинив двері зсередини. Підійшов до глибокого крісла, впав туди і видихнув так важко, ніби пробіг щойно від маєтку до центрального собору і назад.

Канре стовбичила біля дверей, вгамовуючи тремтіння в ногах.

Обоє мовчали. Дівчина хотіла заспокоїти себе звичним методом і полічити фігури на килимі, але в залі було надто темно.

— Знаю, що тут так ведеться, — сказав Жаррак першим. — Але мене мов заціпило… Тітонька каже: то все виховання. Знаєш, я прожив багато років у материному маєтку неподалік Альтесштадта. Лазив по деревах із дітьми кухарки. Коли ми розбивали лікті й коліна, на них однаково виступала кров. Це згодом мені сказали, що моя кров — священна. Що всі повинні дивитися донизу, коли я зайду до зали. Що я можу… — маестр осікся й замовк.

— Так ведеться, — відказала Канре, сторожко спостерігаючи за Жарраком: раптова добрість чаротворця може обернутися найгіршою злістю. Особливо добрість, котра дісталася ні за що.

— Отож ти хотіла й того, що мало далі статися — з отим Кламансом? — спитав він і раптом гаркнув: — Та подивися вже на мене!

Канре відступила до дверей і вперлася в них спиною. Жаррак лякав її. Він поводився неправильно. І все погано для неї закінчиться — дівчина усвідомлювала це, як і причини смерті своїх сестер. Чаротворець може робити все, що забажає. Говорити все, що забажає. Бажати все… й отримувати.

Вона — ні.

— Мені заборонено дивитися в очі високорідних, — відповіла Канре. — За винятком моментів, коли… коли їх цікавить моє тіло.

— Мені байдуже твоє