Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

тім великої біди чи втрати для себе. По тому на чорних ринках продавали амулети з кісток полеглих чаротворців. Та правдивості кістки ніхто не міг признати, а про те, що часто по дуелі не залишалося й попелу, торгівці, звісна річ, мовчали, щоби збути товар.

— Лірці просто хочуть показати, які вони хвацькі, — вкотре повторив грум, замислено розжовуючи соломинку і спльовуючи на землю її шматки. — Відомо, що їм на місці не сидиться ніколи!

На задньому дворі всі зібралися довкола Канре — вона читала газету з новинами про загрозу на півдні.

— Ти ніби не відаєш, скільки коштує зібрати всіх тих вилупків разом і годувати їх! — визвірилася завжди практична пані Манно, котра, безперечно, знала, як найкраще прогодувати чужинську армію. — Як оголосять збір у нас, то ще й тебе загребуть.

— Не загребуть, — огризнувся грум. — Я старий, кривий і завжди голодний. На синькового біса їм такий? Швидше за Освана і Катлі вчепляться. Хоча наші хлопаки — охоронці при домі великої панії, все по бомагах, тож їх певніше оминуть.

— Тут написано, що загального збору не буде, — перечитала Канре. — Доста сил армії. До того ж король і Рада запевняють, що готові відповісти на претензії Аль-Аканте і зроблять то цивілізованим методом.

— Цихвільозованим — це коли розвішують кишки суперників на своїх бісівських артефактах? Ще на моїй пам’яті король і Рада запевняли разів п’ять, що пошесті більше не буде. Я дурна була, вірила — і похоронила вісьмох дітей, — пробуркотіла пані Манно. — Краще б не родила…

— Ви що — поснули всі?! — Юонна влетіла на задній двір з таким діловитим виглядом, ніби вона єдина тут працює. — Ану-ану, там до маестри гості приїхали, а ти, Канре, мовби вчена, газети вичитуєш. Вони вже біля воріт!

Дівчина звела брови і подивилась на Юонну. Якщо від пані вона терпіла будь-що, бо так має бути, то нахабство подруги, котра зненацька відчула свою вищість, дратувало. Та поки маестра Альвіанні ще спала, комусь належало зустрічати гостей. І цим кимось завше була її помічниця.

Тож вона повільно склала газету, пригадуючи спокій та твердість, з якими Жаррак Прест давав відсіч у недавній сутичці, і підвелася, не зводячи погляду з подруги.

— Дякую, Юонно. Це все?

— Ти чого запишалася так? Мала би вже бігти, щоб аж курилося! Чи гостей стрічати — моя робота?

— Не пригадую, коли ти стала моєю маестрою, щоб так розкидатись указами.

Проте до входу в маєток Канре таки поспішила: не знати-бо, хто це заявився отак зранку. А змусиш гостей чекати — і недовго жди, як пані Альвіанні замість ранити їй руки почне відтинати пальці.

Кручена алея спускалася між живоплотами. Канре підбігла до дверей якраз тоді, коли внизу Осван та його напарник Катлін зачиняли ворота. Дівчина спинилася, сподіваючись, що вгамує засапане дихання, поки екіпаж цокотів угору по алеї. Родинний герб засвідчив, хто це прибув.

— Вітаємо вас у маєтку Альвіанні! — випалила Канре, опускаючи голову, щойно дверцята відчинилися. — Панія ще сплять, тому не зможуть вас прийняти. Але, якщо забажаєте, запрошуємо вас до сніданку на терасі.

— Доброго ранку, Канре! — На землю, оминувши вузькі східці, зістрибнув гість і підійшов до неї. — Спасибі, я вже поснідав. Тітоньку краще не будити. Тим паче, батько попередив її, що тепер я житиму тут.

* * *

Канре не могла до кінця зрозуміти, що саме змінилося з появою Жаррака в маєтку. Але достеменно помітила: з гостем у домі маестра мов подобрішала і не вдавалася до частих побоїв.

Дівчина й далі робила свою роботу: отримувала списки справ, забирала покупки чи відносила замовлення ювелірові, кравчині, капелюшнику, розчісувала коси пані Альвіанні, розвішувала її сукні й мережива сохнути, супроводжувала на зустрічах, бо паніям не личить виходити кудись самим, збризкувала покій лавандовою водою, слухала скарги, писала запрошення на пахучих сторінках з тонкого паперу, допомагала обрати нові парфуми серед зразків, що їх нарадила маестра Валлі, слідкувала, аби до наступного прийому приготували все, майстерно оминала причіпки Юонни, викраювала моменти на читання і навіть почала вишивати собі торбинку для пахощів, як у панії: та одного дня перебувала в гарному настрої й подарувала Канре дрібних, переливчастих намистин і окрайчик шовку, який залишився у кравчині з її нової сукні.

Жаррак Прест тим часом спускався до сніданку з розв’язаною хусткою на шиї, ходив на лекції чи тікав з лекцій, інколи забігав на кухню, щоб випросити в пані Манно шматок пляцка до обіду, поки той ще обпікає пальці, зачинявся на пів дня в бібліотеці і скнів над книгами чи мапами, зустрічався з Шарлем Толіо, одного разу прийшов з розбитим лицем («Тс-с-с, Канре, це дурниці!» — прикладав він палець до вуст і не сіпався, поки вона стирала кров), розважав тітоньку розмовами про життя в Альтесштадті, багато деталей якого видавалися тутешнім паніям кумедними — ну а Жаррак умів кумедно розповідати. Ще він двічі купував цукерок і випрошував у маестри дозволу пригостити всіх слуг. Писав листи до альтесштадтського дому. Часом хапався за свій ціпок і в парку перед домом наодинці — принаймні так він думав — вправлявся в чаротворенні. Довкола Жаррака сріблилось повітря і шурхала невидима смерть. А кілька пар очей крадькома спостерігали за ним із вікон.

Він був усюди, і його було страшенно багато… ну, так видавалося Канре. Вона завжди помічала, щойно маестр заходив до кімнати. Спочатку вловлювала кроки, потім скрипіли двері — боковий зір чіплявся за постать. Серце пропускало удар.

Він навіть не видавався їй вродливим — не вдатний зростом, із надто високим чолом і надто бляклим волоссям, з очима, котрі мов вигоріли проти сонця, так.

Канре переконувала себе: світло, яким усе сповнюється, — це просто сонце відблискує. Це просто світлий одяг, який нагадує, що ось великий чаротворець іде. І все.

Але насправді було ще дещо.

Що саме — Канре помітила лише в поганий вечір.

* * *

Поганий вечір почався добре, як і більшість проблем, котрі підкрадаються непомітно. Маестра приймала гостей.