Ольга Островська - Йдемо зі мною, Василино, Ольга Островська

3.2

Я боялася цього моменту, як жодного іншого. Думала, що найскладнішим для мене буде стояти на сцені перед натовпом чоловіків і розуміти, що я для них лише товар, батарейка та потенційний інкубатор для спадкоємців. Розуміти, що я безправна річ, яку зараз купують.

Але коли Кайтан виводить мене за руку на сцену і підіймає долоню, закликаючи всіх у залі до тиші, я тільки й можу думати про те, що мене збирається купити той, хто одним своїм поглядом змусив душу вкритися крижаною кіркою страху. Про те, що він хоче забрати мене собі. І всі мої плани в такому світлі здаються до неможливості наївними та пустими. Нереальним. Безнадійними. Я пропаду, якщо мене придбає цей монстр.

– Шановні саї, прошу уваги, – змусивши мене стати посередині сцени, проголошує Кайтан. – Для мене величезна честь вітати вас сьогодні. Прошу, займайте ваші місця. Ми починаємо.

Він відпускає мене та підходить до краю сцени, завмираючи перед залом. А ті, хто зібрався, тим часом статечно розсідаються за пронумерованими столиками. Деякі знову на мене витріщаються. Деякі просто спілкуються між собою, зрідка поглядаючи на сцену, ніби нічого надзвичайного не відбувається. Світський раут. Щоб їм. Ненавиджу.

Мій метушливий погляд раптово вихоплює з безлічі облич у масках одне єдине, звернене в цю мить до мене. І я впізнаю цього куарда не стільки через тюрбан, скільки через дивне відчуття, що я не зовсім одна в цьому натовпі чудовиськ, що цей незнайомець тут заради мене. Не заради ляльки та рабині, а саме заради мене самої.

Не знаю, з чого я це взяла, не знаю, чому раптом побачила обіцянку захисту там, де її не може бути. Не знаю… Може, мій мозок просто так захищається, і шукає хоч якийсь якір, але цей погляд незнайомця дає мені сили.

– Отже, багато хто з вас сьогодні мав можливість насолодитися товариством моєї чудової супутниці Василини, – каже далі Кайтан. – Спробувати на смак її енергію, оцінити, наскільки вона юна й красива. І тепер хтось із вас отримає право забрати її з собою, як потенційну пов'язану та майбутню матір безлічі сильних спадкоємців. Отримає можливість насолоджуватися цією чарівною крихіткою і всім, що вона може дати. Від вас потрібно лише… перемогти інших у чесному аукціоні.

Ага, чесність тут так і пре. Чесні работоргівці. Прямо ангели у плоті. Не смішіть мої капці, які вдома залишились.

Дика суміш сорому, злості, образи, ненависті та бажання ридати від безвиході роз'їдає мою душу. Мені хочеться заплющити очі, ховаючись від усіх і вся, але я продовжую навіщось дивитися на чоловіка в тюрбані. Дозволяю собі триматися за цей якір. За спокійну впевненість у його погляді та обіцянку… Чого?

– Хто отримає такий цінний приз? – закінчує розхвалювати свій живий товар проклятий Кайтан. Робить ефектну паузу. Моє серце в цей час б'ється так, що цей звук, здається, чують усі в залі. − Стартова ціна десять тисяч золотих латрій. Хто готовий заплатити?

Тут же вгору злітає кілька рук.

– Сай за третім столиком був першим. Хто дасть дванадцять? – урочисто цікавиться Кайтан.

Цю ціну теж одразу ж перебивають. А далі торги набирають обертів. Спочатку ще Кайтан ставить ціну. А потім куарди самі починають вигукувати суми, які ладні викласти за мене. А синьоокий незнайомець, що зачепив мою увагу, чомусь мовчить. Чи не збирається брати участь? Чи не має таких грошей? Тоді навіщо прийшов сюди? Навіщо... Це в мені що, образа озивається? Тьху. Ще чого.

Втім, маліксар мовчить теж. Але весь цей час дивиться на мене. Я відчуваю його погляд буквально шкірою.

Він вступає в гру лише тоді, коли трохи рідшає кількість охочих.

− Сто тисяч латрій, – перекриває його низький крижаний голос всі інші, одним махом піднявши ціну більше, ніж у два рази.

У залі миттю настає оглушлива тиша. Тим голосніше я чую, як кров шумить у мене у вухах.

– Сто тисяч золотих латрій, – повторює Кайтан. – Хто дасть більше?

Мій погляд мимоволі переміщається на маліксара, що сидить прямо навпроти мене. Він усміхається куточком рота, холодно примруживши очі, показуючи, що знає мої страхи. Обіцяючи їх втілити. І цілу секунду я вмираю, думаючи, що він переміг.

– Двісті тисяч, – розриває тишу зали новий голос.

Не вірячи своїм вухам, я тепер скидаю погляд на незнайомця в тюрбані. Це він сказав? Вступив у боротьбу з місцевим правителем? Він що, безсмертний?

Схоже, не лише мене вражає новий учасник торгів. На нього спрямовуються погляди багатьох присутніх куардів. Крім самого Хасмієра, що невдоволено скривився. І того самого брюнета, з яким мій потенційний "рятівник від маліксара" сидить за одним столом. Цей, до речі, мені ще й підморгує зненацька з лукавою усмішкою.

– Що ж, настав час великих ставок, – здавлено вимовляє мій так званий господар. − Хто дасть більше ніж двісті тисяч?

− Триста, − карбує Хасмієр.

− П'ятсот, − відразу без жодних сумнівів перебиває його ціну конкурент. Ой матінко!

Навіть мені, іншосвітянці, яка нічого не бачила в цьому світі, і не розуміє до ладу всіх нюансів грошової системи цієї Лайтазі, орієнтуючись тільки за мізерними відомостями, отриманими від Фархи, яку допитувати було вкрай проблематично через її можливі підозри… так от, навіть мені зрозуміло, що суми озвучено колосальні. За мірками моєї країни, це семизначні або навіть восьмизначні цифри. Невже я настільки потрібна цим чоловікам?

Маліксар мовчить, пронизуючи мене прискіпливим поглядом. Оцінює? Вираховує, чи я вартую таких грошей?

− Мільйон, − вимовляє все-таки. Навіть уявити боюся, як він мене їх відпрацьовуватиме змусить. Якщо придбає. Тепер я вже не так у цьому впевнена.

− Два, − так само рівно і без затримки відповідає йому куард у тюрбані.

У залі повисає така приголомшлива тиша, що здається, ніби її ножем можна різати. Цього не може бути. Просто не може. Це не зі мною. Це не мене зараз купують. Але якщо вибирати між цими двома, то я однозначно вболіваю за синьоокого.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍