Олександра Багірова - Дитина від батька мого чоловіка, Олександра Багірова

Розділ 14

Владислав Давидів увірвався у моє життя стрімко. Перевернув мій світ. Вибив звичний ґрунт з під ніг. Ні. Він не робив спроб зближення. Навпаки, спочатку тримав дистанцію. Йому тридцять вісім мені дев'ятнадцять, я дивилася на нього із захопленням, він називав голубонькою і обдавав холодом карих очей. Але я відчувала, як з кожним днем ​​прірва між нами стає дедалі меншою, нас тягнуло один до одного і це неможливо було ігнорувати.

Він допоміг мені відновитись в інституті. Не дозволив жити у гуртожитку, винайняв квартиру. І нічого не вимагав натомість. Міг не дзвонити тижнями, а потім зненацька приїжджав і кликав прогулятися. Ресторани, парки, походи по магазинах, безцільні блукання вулицями, нам було добре завжди. Навіть мовчання було особливим, сповненим неймовірно затишною атмосферою.

А потім він знову віддалявся. Міг не відповідати на дзвінки, а якщо відповідав, то холодно та відсторонено. Перший крок я зробила. Досі дивуюсь, як вистачило сміливості. У черговий приїзд обійняла за шию і невміло доторкнулася до губ Влада.

- Голубонько, знайди собі хлопця свого віку, - сказав якось надто лагідно, у невластивій йому манері.

- А мені потрібний справжній чоловік! – випалила, ще міцніше притискаючись до натренованого, підтягнутого тіла.

- Дивись, щоб не пожаліла про свій вибір, - проводить пальцями по моїй щоці. І стільки чуттєвості у цьому простому жесті. - Біжи, голубонько, поки не пізно і якнайдалі від мене ... потім вже не відпущу ...

- Ніколи не пошкодую, хай сльози, хай що завгодно, але з тобою.

Коли я вимовляла ці слова, то до кінця не розуміла їхнього сенсу. Не чекала крутого повороту у своєму божевільному коханні, а потім і краху моїх надій.

Тоді Влад уперше був іншим, дбайливим, відкритим, лагідним. Я була впевнена, що він розкрився для мене по-справжньому саме того дня. Тоді я серцем відчула відгук. Його пульс бився у моїй крові. І я віддала йому всю себе. Без жалю та страхів ні на хвилину не сумнівалася у своєму виборі.

З тієї ночі Влад став часто бувати в мене. Іноді лишався на ніч. Щодня дзвонив, цікавився моїми справами. Я купалася в його турботі та увазі. Так, він, як і раніше, був стриманий, іноді занадто відсторонений і холодний. Для себе я знайшла виправдання - робота відклала свій відбиток.

На його тілі дуже багато шрамів, ножові, кульові поранення, я вивчила їх усі. Відбиток пережитих жахів завжди був присутній на його обличчі. Іноді він кричав уві сні, минуле до кінця не відпустило. Але були моменти, коли світ зупинявся, і ми як божевільні належали одне одному. І заради ось цих моментів я на багато що готова була заплющити очі.

Якщо проаналізувати наші стосунки, то тривожні сигнали були. Він не знайомив мене із колегами. Не відповідав на деякі дзвінки коли я була поряд, ховав від мене екран телефону. Міг тижнями без пояснень не з'являтись. Мало що розповідав про своє життя. Лише загальні факти про роботу, або кумедні історії про службу. Але шалене кохання сліпе. Коли в душі розквітає світле перше почуття, не хочеться затьмарювати його підозрами. Побоюючись злякати щастя, я воліла любити та вірити.

А тепер я сиджу на кухні у Льоші і розумію, що прийму його пропозицію. Я не зможу жити в одному місті із Владом. Навіть у одній країні. Мені треба розпочати життя наново без нього. Як це зробити? Я досі слабко уявляю. Поставити крапку. Розірвати хибний зв'язок. Я маю зробити все, щоб мій синочок був щасливий з перших секунд життя. Я знаю, як це жити в ненависті, не знати любові батьків. І нізащо не допущу для свого сина такої ж участі. Зроблю все, щоб у нього була доля в тисячу разів краща, ніж моя.

А Влад… нехай він буде щасливий із нею. Нехай вирощує свою дитину. Так правильно і для нього, і для нас із сином. Іншого шляху просто не існує.

Я схвалила план Льоші. Хоч і розлука з другом мене теж засмучує. Одна в чужій країні – це страшно. Одне втішає – знання мови. Недарма я вигризала знання, як могла. Жаль не зможу довчитися. Але я пообіцяла собі, що як тільки стану на ноги, то неодмінно закінчу навчання.

Льоша на диво швидко все організував. Дав грошей, купив білет, допоміг оформити документи. І зробив ще одну річ… з моєї мовчазної згоди. Бридку ... підлу ... але по-іншому не можна. Якщо рвати, то разом усе до кінця.

Я зібрала лише свої речі. Залишила всі подарунки Влада. Ці дні я попросила його у повідомленні не приїжджати, дати мені час. Він щодня у смс цікавився як я, що зі мною. По телефону я не могла з ним розмовляти. Розуміла, тільки почую звуки рідного голосу, можу передумати, зірвусь. Я залежна від нього. Ні образи, ні біль не змогли вбити любов, або поселити в серці ненависть. Я бажаю йому тільки добра та щастя, нехай не зі мною.

На прощання у квартирі я залишила йому записку:

«Владе, дякую за все. Але так далі не може продовжуватися. Я зробила аборт. Нас більше нічого не пов'язує. Будь щасливий"

Як доказ поряд поклала витяг з клініки, яку роздобув Льоша.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно