Анна Харламова - Під омелою, Анна Харламова

   Емма хотіла придушити цього Казанову! Але її чекала прогулянка. Одягаючи джинси, шапку та куртку, вона дивилась на свої чобітки. Що робити? Один підбор лежить поряд. У неї немає клею… чи, що там треба. Прийдеться просити допомоги в цього… цього… нахабного Казанови.
   Спускаючись до кухні, з чобітками у руках, вона почула, як він розмовляє по телефону.
   — Ти завжди нервуєш там, де не потрібно. Заспокойся… видихни і з новими силами до роботи. Зрозуміла мене, крихітко?! — запитав він, а потім додав: — Ну все… па-па.
   Емма нерішуче увійшла до кухні.
   — Святославе… у мене прохання. — Вона показала чобітки. — Можеш відбити і інший підбор, а то я просто не можу нормально ходити.
   Хлопець підійшов до неї і подивився прямісінько у вічі:
   — А що мені за це буде? — до його голосу знову повернулась сексуальна хриплуватість.
   — Все, дякую… я зрозуміла. Сама все зроблю. — Вона хотіла вийти з кімнати, але це вже в друге він не дав цього зробити.
   — Еммо, я пожартував… ну… як пожартував… — його усмішка мала її підкорити. — Якщо захочеш мене поцілувати на при кінці роботи, я буду не проти.
   Він узяв з її рук чобітки і вийшов з кухні, вона так і залишилась стояти на місці.
   Пройшло п’ять хвилин від тоді, як він кудись зник. Емма хотіла йти на пошуки, але почула кроки. Святослав простягнув їй чобітки.
   — Вау! Як тобі вдалося?! Дякую! Щиро дякую! — вона дивилась на обидва чобітка, і на обидва підбора. Все було на місці. Емма не витримала і поцілувала його у щічку. — Дякую. — Біля самого його вуха, подякувала вона.
   Він обхопив її талію своїми руками, і відчувши тепло м’якого, апетитного тіла – голосно ковтнув. Її вуста, які щойно невинно цмокнули його у щічку… він би з великим задоволенням накрив своїми губами і дав забутись їй про те, як її звати. О, Боже! Ця дівчина його зводить з розуму.
   — Будь ласка. — Все, що відповів він, хоча йому так кортіло сказати і зробити щось більше. Він відпустив її, і почув несхвальне зітхання. Усміхнувшись її невдоволенню, він зрозумів, що на правильному шляху. — Куди ти зібралась?
   — Погуляти. — Життєрадісно усміхнулась Емма.
   — Одна? — його очі округлились.
   — Ну так. — Знизивши плечима, вона почимчикувала до коридору.
   Святослав нічого не сказав, а просто пішов до своєї кімнати.
   Емма взулась, закуталась шарфом і відчинивши двері, зрозуміла, що снігу стало ще більше. Закліпавши очима, звикаючи до зимового сонечка, вона трішки примружилась, щоб бачити, що коїться навкруги. Зима… ліс… і знову зима. Емма обережно чобітком розсунула сніг на сходинках і спустившись, зачинила по собі двері. Оглядівшись, вона побачила стежку, яка вела до якоїсь альтанки. Вирішено, що шлях прокладати вона буде саме туди.
   Прохолода… морозець - защипав її обличчя. Тіло після тепла не могло звикнути до такого перепаду, але Емма все ж таки вирішила піти на прогулянку.
   Ідучи стежинкою, яку притрусив нічний сніг – вона раділа і була неймовірно вдячна Святославу за свої чобітки. Як чоловік, він просто відпад! Їй ніколи не робили нічого подібного, все сама… і ще ніхто за неї не хвилювався ось так, як він тоді у потягу. Це величезні плюси його характеру, але… він Казанова. І це невиправно. О, Боже! Як же він цілується… як обіймає… Емма знову відчула тепло його рук на своїй шкірі… Стоп! Це не спогади… він дійсно тримає її руку.
   — Ти гадала, що я відпущу тебе одну на прогулянку у ліс?! — він похитав головою, дивлячись у її сині очі.
   — Я ж не далеко… і я не маленька. — Її червоний носик і щічки говорили про те, що цей холод не для неї.
   — Чому ти без рукавиць? — стискаючи її долоню, запитав він.
   — У мене є кишені і там тепло. — Вона хотіла забрати руку, але він не відпустив. — Святославе, я взагалі то хотіла побути сама… наодинці зі своїми думками. — Мовила Емма, дивлячись на вираз його обличчя, - яке говорило про те, що він геть її не розуміє. — Не ображайся.
   — Ну, що ти. — Він стиснув її руку ще сильніше. — Я буду тихо йти поряд… а ти думай… міркуй… я не заважатиму. — Усмішка осяяла його обличчя.
   — Ти знущаєшся?!
   — Ні. Я просто не хочу, щоб ти заблукала. Це тобі не Вінниця, де ти все знаєш. Це Карпати – ліс… і сніг.
   — Дякую за лекцію – пане гід. — Емма зрозуміла, що не зможе його спровадити… і руку забрати теж. А чи вона взагалі хотіла цього? Напевно її бажання було не таким вже і великим, якщо вона так погано наполягала. Тепло його руки, блакитні очі і усмішка – робили цей зимовий ранок особливим.
   — Потім віддячиш. — Сексуально усміхнувшись, він запитав: — Хочеш до альтанки?
   — Так.
   Ідучи по доріжці, вона дивилась на величезні сосни, могутні ялини, – які були обійняті снігом. Пташки заливались співом, наче весною. Сонечко ніжило своїм лагідним теплом, а рука Святослава зігрівала її пальчики.
   Дійшовши до альтанки, вона усміхалась, стоячи посеред лісу у білій споруді, з гарним чоловіком поряд.
  Святослав дивився на неї і бачив стільки дитячої безпосередності, і водночас, неймовірної сексуальності. Вона притягувала його невидимою ниточкою. Щось було у цій жінці таке, що зводило його з розуму і виникало нестримне бажання захищати її… і безмежно бажати. Він наблизився до неї у притул і хотів обійняти, але їх наполохав його телефон.
   — Вибач. — Він дістав з кишені мобільний і важко зітхнув.
   — Що таке? — вона бачила, як його обличчя змінилось. Ще щойно він усміхався і збирався обійняти її, а тепер… тепер… він виглядав якось дивно.
   — Нічого… все гаразд. — Він ледь усміхнувся. — Вибач… я відійду на хвилинку. — Святослав відпустив її руку і відчув дивне відчуття пустки.
   Відійшовши на відстань, де його б не чула Емма, він підняв слухавку.
   — Привіт. — Пролунав жіночій голос.
   — Привіт, Тіно. — Привітався він, але увага його була прикута до Емми. Він дивився, як вона грається снігом, перекидаючи його з долоньки на долоньку.

   Емма подивилась у бік Святослава, він якраз опустив голову. Він привабливий, гарячий, спокусливий і сексуальний… звичайно, він не обділений увагою дівчат. Вона б і сама хотіла пізнати такого чоловіка, як він. Але останні відносини дали їй зрозуміти, що – досить підлаштовуватись під чоловіків. Краще відпочити від стосунків. П’ять років… п’ять довгих років - вона була в парі, але не відчувала, що була біля справжнього чоловіка. А за цих кілька днів - Святослав показав їй, яким може бути чоловік. Сила, сексуальність, наполегливість… проте, у нього є багаж подружок, які надзвонюють йому одна за одною. Такі як він не змінюються. Треба викинути з голови фантазії, які не дають їй спокою. Він… вона… у ліжку… тіла мокрі від неприборканої пристрасті… від неймовірно довгого зайняття коханням… Коханням? Ні сексом! Проте, хто сказав, що не можна помріяти… про кохання… справжнє кохання, де є все. Де все поєднується: кохання, палкий секс і дружба.
   Святослав почав крокувати до неї і Емма почала прислухатись, що він говорить:
   — Все буде добре… повір. Все у тебе вийде. Я скоро приїду і ми все надолужимо. Обіцяю. — Він усміхнувся до Емми, і поклавши слухавку, швидше пішов до альтанки.
   Емма скривилась від думки, що він там і з ким буде «надолужувати». Було зрозуміло, про що йдеться мова, і це її бісило.
   — Знову «Леді в червоному»? — вона зрозуміла, що бовкнула.
   — Ти ж казала, що не бачила хто мені дзвонив?! — його брова спокусливо піднялась вверх. — Ні це була не вона.
   — Ну так… одною ти не задовольнишся. — Тихо промовила Емма.
   — Ммм… хтось ревнує. — Засміявся він.
   — Це просто факт. Важко не помітити. — Підсумувавши, Емма хотіла пройти повз нього, але… він, як завжди її зупинив.
   — Знову тікаєш? Погана звичка Еммо… погана. — Святослав похитав головою. — Колись будеш покарана за це. — Його очі заблищали вогнем. Він вже уявив, як її сідниці рожевіють під його долонею.
   — Якщо і буду покарана, то не тобою! — Емма вирвалась з його руки, а коли виходила з альтанки, з даху посипалась «гора» снігу. Вона лише встигла закричати.
   — Еммо?! Еммо?! — Святослав спустився зі сходинок і почав розгрібати Емму з під завалу. Коли вона була звільнена від снігу, він обережно струсив з її обличчя останні сніжинки. Вона дивилась на нього своїми величезними блакитно-сірими очима і на очах червоніла від холоду. — Пішли додому, будемо тебе зігрівати.
   Клацаючи зубами, Емма промовила:
   — З твоїх губ... — її вуста затрусились, — це двояко звучить. — Знову клацання зубів закалатало біля його вух.
   — Правду кажеш. Проте зараз я говорю про дещо інше. У мене є ідея. — Широка усмішка з’явилась на його обличчі. — Піднявши її на руки, він почимчикував з нею до хати. Він усміхнувся, коли Емма без усіляких сперечань обхопила його шию руками і поклала голову йому на груди.
   — І що ж ти придумав? — її цікавість зашкалювала.
   — Побачиш. — Хлопець нахилився і швидко цмокнув перцеві вуста.
   — Казанова! — смішок загубився у його шиї.
   — Хто б казав – Красуня з перчиком! — засміявся він.
   Дійшовши до прибудови, біля будинку він відчинив двері спиною і увійшов всередину.
   — Що тут?
   — Зараз побачиш. — Він поставив її на ноги і запропонував увійти у сусідні двері.
   Вона обережно увійшла до них і заклякла.
   — Це, що джакузі? Я в шоці! — вона обернулась на нього. — Я не буду… ні… ні… не буду.
   — Будеш! Треба зігрітись. — Він задоволено вишкірився.
   — З тобою? — її очі округлились.
   — Звичайно! — він почав знімати із себе куртку і шапку.
   — Ні. Ні. Ні. — вона похитала головою.
   — Я тобі допоможу. — Він узявся за її блискавку на куртці.
   — Ей! Не чіпай! Я не буду! — запротестувала Емма, згадуючи у цю мить, у якій вона білизні. Геніально! Чому саме про це вона подумала? А про, що думати ще, коли її хочуть звабити у джакузі?!

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно