Анна Харламова - Під омелою, Анна Харламова

Його губи притиснулись до її вуст, а рука тримаючи потилицю, не дала їй змоги відступити назад. Він притискав її на пів роздягнене тіло до себе і просто божеволів від ванільних губ з перчинкою.
   Емма відпустила з рук ковбасу-биту, якою відбивалась від того, чиї губи добре знає. Відкривши очі, вона побачила те обличчя, про яке думала уночі… у ліжку… у ванній… Заплющивши очі, вона усміхнулась глибоко у душі. Лише він… лише Казанова міг дарувати їй стільки кайфу. Його язик безсоромно володів її ротиком… безсоромно збуджував її. Доки одна рука була на потилиці, інша потяглась до пружних сідниць. Емма хотіла закричати, запротестувати його нахабним діям, але її голос загубився у його роті, який ні на мить не припиняв займатись з нею коханням. Вона позадкувала і він притиснув її до холодильника. Емма затріпотіла від холодної сталі, яка торкалась розпаленої шкіри. Вона обвила його шию руками, і забувшись про усе на світі, віддалась поцілунку. Голосно застогнавши, дівчина відчула, як він задоволено усміхнувся їй у губи, але вже за секунду, знову володів її ротиком. Його збуджена плоть уперлась об її трикутничок, і Емма просто задихнулась від бажання. Її язик почав шукати, досліджувати та збуджувати його язик. Вона задихалась і зітхала, як безсоромна актриса з фільмів для дорослих.
   Святослав підхопив її на руки, допомігши їй обвити його талію ніжками. Він відчув, як його плоть пульсує, торкаючись її. Святослав розплющив очі, шукаючи поглядом, де знаходиться стіл. Але раптом, ця Красуня з перчиком припинила його цілувати.
   — Святославе,… це занадто… треба припинити… — важко дихаючи і дивлячись у його спантеличені та збудженні очі, промовила вона.
   — Ти мені винна. — Усміхнувшись, хлопець поцілував її м’які губи ще раз.
   — Я? Чому це? — все так само тримаючись за нього, як ліана, Емма здивувалась його словам.
   — Це моральна компенсація за удар… — він поглянув на підлогу, шукаючи знаряддя, яким вона його вдарила. — Ковбаса?! Ти вдарила мене ковбасою?! Ммм… салямі… цікаво. — Засміявся він, а потім серйозно додав: — Так, що моя Красуне з перчиком, - ти мені винна.
   — Нічого я тобі не винна і відпусти мене. — Вона намагалась встати на свої ніжки, але він не збирався її відпускати. — Відпусти!
   — Ти мене вдарила… Знову! — його брови злетіли до гори.
   — Ти підглядав за мною! — вона насупилась.
   — А чого ти ходиш по будинку гола?  І ти ж повинна була впізнати мій голос? — поцікавився він і широко усміхнувся, роздивляючись її перси.
   — Я не гола! — вона зашарілась. — І так, я тебе впізнала,… але інстинкт самозбереження вже був задіяний… і я не встигла… зупинити руку. — Пояснила вона, а потім примружившись запитала: — І взагалі, ти, що слідкував за мною? Звідки ти тут узявся? — потік запитань дивно виглядав на фоні того, як вона міцно обхопила його ніжками та руками.
   — Еммо,… в цей будинок мала заселитись сім’я моєї сестри. Я не слідкував за тобою,… але підглядав. Попка у тебе відпад! Гріх було не помилуватись. І як то кажуть «Коли противник помиляється, не заважай йому». — Усміхаючись, як людина, яка виграла джекпот, Святослав подивився на її перси, які здіймались і опускались.
   — Досить витріщатися на мої груди! — запротестувала вона.
   — Ну вибач, Красуне… сама роздяглася… У мене є очі… я чоловік… і гадаю, ти зрозуміла, що там — він поглянув униз, і її погляд теж попрямував за ним, — у мене все гаразд… тому і дивлюсь. — Святослав охрипнув від власних слів.
   Емма розчервонілась, і подивившись йому у вічі, сказала:
   — Будь ласка… відпусти. Я хочу одягнутись.
   Емма так тихо це сказала і так зніяковіла, що Святослав послухав її і відпустив. Вона встала на ноги і трішки похитнулась. Хлопець притримав її за спину.
   — Еммо… Еммо… — ніжно промовивши її ім’я, він усміхнувся.
   — Дякую. — Гордо піднявши голову, вона рушила до виходу.
   — Еммо! — гукнув він.
   — Що? — обернувшись, вона прикрила руками груди.
   Він нахилився, і піднявши ковбасу, запитав:
   — А як же нунчаки3? Хоча… для цього вже треба сосиски. — Він розреготався.
   — Нахаба! — з цими словами, Емма швидкими кроками вийшла з кухні, іще швидше побігла по сходинках до своєї кімнати.
   Дівчина не могла повірити, що Казанова тут! Він цілував її… притискав… А головне, вона відповідала так, як ніколи у житті. Емма тремтіла від кайфу, від того, що відчувала поряд з ним. Ще вчора ввечері вона гадала, що не побачить його більше ніколи, а зараз… зараз він тут. Емма усміхнулась, згадавши, що їй наснився він, і це перед тим, як вона промовила чарівні слова на ніч.
  
   Святослав стояв у кухні і не міг повірити, що Емма тут, і що він цілував її. Він гадав, що більше ніколи не побачить її, а тепер… тепер, він гадає, як все таки розпалити її на цьому кухонному столі. Він провів великим пальцем по нижній губі, згадуючи тепло гарячих, перцевих вуст. Що з ним таке? Він просто не може ні про що інше думати, як про секс з цією Красунею з перчиком. До Нового Року вона буде його! Тим паче у них є час. Павло приїде лише третього числа. Як мовив його друг – «Свята з родиною, то святе». А саме, у Києві живе уся  родина Павла і родина його дружини. Тому… тому у них з Еммою є час познайомитись ближче. Він засміявся і почав гадати, як звабити Красуню і не отримати по голові ковбасою.
________________________
3 Нунчаку, нунчаки (яп. ヌンチャク) — традиційна японськазброя, що являє собою дві з'єднані ланцюгом чи мотузкою палиці.

  Емма увійшла до кімнаті, всілась на ліжко і намагалась перевести подих. Що з нею? Як вона могла так відверто поводитись? Це все Святослав! Це все він і його безсоромні пестощі… палкі цілунки… і його руки на її сідницях. Вона згадала, що не одягнена і швидко підбігла до валізи, яку ще не встигла розпакувати. Зараз була слушна мить для цього. Знайшовши тепле, червоне в’язане плаття, вона швидко одягла його, а потім почала шукати чорні панчохи. Чому вона узяла саме такі дрібнички, вона не розуміла… напевно підсвідомість говорила їй про те, що жінка повинна завжди бути жінкою. Одягнувши і їх, вона взулась у теплі чорно-червоні чобітки. Проте, вийти до нього вона не наважувалась… навіть одягненою.
   — Еммо… — він постукав у двері.
   Вона аж підскочила на ліжку від його хриплуватого тембру.
   — Що? — запитала голосно вона.
   — Я приніс сніданок. Поїмо разом? — не менш голосно запитав він.
   — Ні, дякую…. Я потім. — Емма не могла дивитись йому у вічі. З ним вона не впізнавала себе. Цього вона боялась.
   — Еммо, ну не будь занудою. — він знав, що її це зачепить.
   Емма рішуче встала з ліжка і відчинила двері:
   — Я не зануда! — її щічки пашіли від гніву.
   Святослав усміхнувся своїй перемозі і простягнув тацю зі сніданком.
   — Мир? — широка сексуальна усмішка повинна була розтопити кригу… і це вийшло.
   — Мир. — Її шлунок благав щось попоїсти. — Де будемо снідати?
   — Можемо тут… або на кухні,… де скажеш. — Святослав облизав губи, коли побачив, що її груди підперізує червона стрічка. Саме завдяки цьому, вони виглядали через грайливий виріз.
   — Давай, краще на кухні. — Швидко промовила дівчина. Сама думка зостатись з ним у кімнаті, на величезному ліжку… це ні до чого хорошого не приведе… Хоча?! Ні… ні… ні.
   — Боїшся мене? Чи можливо себе? — глумливо запитав Святослав. — Красуне з перчиком, якщо б я захотів чогось, — він дивився їй у вічі, — мені було б байдуже, де тебе узяти. Кухня шикарне місце для «цього». Ти ж нещодавно сама переконалась в цьому.
   — Іди і сам їж свій сніданок! — фиркнула Емма і хотіла була зачинити перед його носом двері, але він підставив свою ногу під них.
   — Я обіцяю, що буду гарно поводитись. Пішли снідати. — Він махнув головою, запрошуючи її спуститись донизу. — Прошу Еммо.
   — Добре.
   Спускаючись до кухні, він запитав:
   — Як ти доїхала, Еммо?
   — На таксі.
   — Я маю на увазі, як ти доїхала сама… уночі? Чому ти так вчинила? — він йшов попереду і лише зміг чути, як вона зітхнула.
   — Я знаю, що була не права. Але так чи інакше, я б сама сюди добиралась. Я ж не знала, що і ти сюди направляєшся.
   — Як то кажуть «світ тісний».
   — Це точно.
   — Я хотів тебе відвезти, але ти втекла. — Просто сказав він і увійшовши до кухні, почав розкладати усе на стіл.
   — Чесно?! — Емма так голосно це промовила, що зашарілась.
   Він обернувся на неї і сказав:
   — Я нахаба, як ти мене називаєш, але я б не дозволив тобі одній їхати вночі.
   — Е-е-е…
   — Сідай снідати, Еммо. — Він відсунув для неї стілець.
   — Дякую. — Сівши за стіл, вона подивилась на те, що він приготував: бутерброди з салямі, — вона усміхнулась, згадавши, як вдарила його цією ковбасою по голові, — м’який сир, кава та печиво.
    Всівшись навпроти, він промовив:
   — Смачного, Красуне з перчиком.
   — Дякую. — Він вже вдруге так її називає, це все через печиво… чи… її губи?! — Смачного.
   — Дякую.
   Вони розпочали сніданок із запашної кави з бутербродами і Святослав засміявся.
   — Що? Що таке? Чого смієшся? — запитала Емма, не розуміючи його спонтанного сміху.
   — У мене і досі тім’ячко болить.
   Емма почервоніла.
   — Вибач, я не хотіла вдарити тебе. Чомусь коли ми зустрічаємось… це  виходить само собою… — пояснила і вибачилась Емма.
   — Ага… і не тільки це, - на щастя. Після кожного удару – я отримую компенсацію з перчиком. — Його усмішка і сяючі очі змусили її усміхнутись. — Якщо так буде завжди, - я не проти, щоб ти мене трішки лупцювала.
   Емма зашарілась, згадуючи його цілунки.
   — Я хотіла подякувати.
   — За що?
   — За те, що ти зробив для мене у потягу… — вона дивилась йому у вічі.
   Святослав нічого такого в цьому не бачив, і хотів віджартуватись:
   — То все омела.
   — Ти ж знаєш, про що я… Дякую за те, що владнав ситуацію.
   — Я вчинив, як нормальний чоловік. От і все. Не варто дякувати.
   — Значить омела, - все винна? — засміялась вона.
   — Ні – їй можна подякувати, я взнав, як цілуватись з перчиком. Омела, - підштовхнула мене до того, що я б і так зробив. — Він охрипнув, збуджуючи себе і її цими словами.
   — Так от чого, ти мене так називаєш?
   — Саме так, Красуне з перчиком. — Він підморгнув їй. — Які сьогодні плани?
   — Не знаю. Я приїхала відпочивати, гуляти і…
   — І що ще, Еммо? — Святослав примружився.
   — Пізнавати себе… свої мрії. — Зізналась вона.
   — Цікаво. А ти погано себе знаєш? — він уважно вдивлявся у сині очі. Так, так – саме сині. Світло з вікна падає на неї і її очі вже не блакитно-сірі, а яскраво сині.
   — Я давно не знаю себе. — Зітхнула Емма, а потім зрозуміла, що багато бовкає. Занадто відкриває свою душу.
   — Ти приїхала сюди когось забути? — він боявся почути її відповідь. Чому? Чому він так боявся її позитивну відповідь. Він знав чому… вона йому сподобалась… він її бажав. Його фантазії – довкола неї. До ніжного зайняття коханням, до дикого, нестримного сексу… він хоче її тут, на цьому столі…
   — Ні. Я не приїхала когось забувати. Хоча, я лише тиждень тому розірвала п’ятирічні відносини. — Знову її довгий язик! Знайшла собі «психолога».
   — Ого! П’ять років?! — Святослав не приховував подиву. — І він не покликав тебе заміж, протягом стількох років?! Напевно, щось у нього дуже гарно виходило. — Хлопець не втримав смішок.  
   — Це тебе не стосується. — Образилась вона. — Дякую за сніданок.
   Емма встала і збиралась піти, але Святослав поспішив її зупинити. Схопивши її за талію, він притиснув дівчину до себе. Її тендітна спинка торкалась його грудей. Він відчув, як її охопило тремтіння, яке буває в передчутті насолоди.
   — Еммо… Красуне з перчиком. Я не вмію приховувати свої бажання… ти мені сподобалась і я бажаю тебе з першого погляду… з першого удару твоєю валізою… Я хочу тебе. Ти доросла дівчинка… гадаю, ти знаєш, що я хочу запропонувати.
   — Святославе… я не можу. Це не для мене. — Вона обернулась на нього, їхні гарячі подихи торкались одне одного… лоскотали шкіру, але в ту ж саму мить, Емма полишила його обійми і пішла геть.
   Він важко зітхнув. Нічого – це лише маленька невдача… скоро, дуже скоро вона буде у його ліжку. Цікаво, чого вона так трималась за свого хлопця, якщо він не зробив її назавжди своєю? Невже він дійсно такий палкий коханець? Святослав фиркнув собі під ніс і скривився. Ні. Точно ні. Вона ще не була зі справжнім чоловіком, - таким, як він. Треба їй показати, що таке пристрасть… полум’я… та повний екстаз.
   Святослав усміхнувся, згадуючи, як вона відповідає на цілунки, - шанси її звабити – величезні!
  
   Емма в присутності Святослава забуває, навіщо вона приїхала сюди. Ніщо і ніхто не повинен порушувати її планів. Досить з неї підлаштовуватись і виконувати забаганки інших.
   Вона прийшла до кімнати і гадала з чого почати, пізнавати себе… Що робити? Вона у Карпатах – її мрія здійснились. Посеред лісу – цього вона точно не планувала, але… Треба все розвідати! Треба вийти з будинку і погуляти поруч з будинком. Перше рішення прийняте, а там – можливо прийде й розуміння того, що вона хоче і, що їй потрібно у житті.
   Доки вона шукала свою куртку і джинси, задзвонив мобільний, але чий? Це не її мелодія! Вона огляділась і побачила на підлозі біля дверей телефон. Підійшовши ближче, вона прочитала ім’я того, хто телефонує… ну, як ім’я – «Леді у червоному». Ну і ну! Він усім своїм дівчатам дає пестливі імена. Але ж вона не його дівчина… і байдуже, що він так гарно її називає – «Красуня з перчиком». Дурна! Розвісила вуха! Дурна! Узявши телефон до рук, вона почимчикувала до кухні.
   — Твій телефон. Він лежав на підлозі біля моїх дверей. Тобі дзвонили… — вона кипіла від злості, але намагалась не жбурнути мобільним йому у голову. А треба було б. Хоча, яке їй діло до його походеньок і дівчат.
   — Видно випав. Хто дзвонив? — він усміхнувся лише кутиками губ, він точно знав, що вона дивилась у телефон… це природа дівчат.
   — Я у чужі телефони не заглядаю. — Фиркнувши до нього, вона пішла геть.
   Святослав розсміявся їй у слід.