Олександр Олесь - Проза, Олександр Олесь

людей, але рідко в кого були щоки, ніс, очі з тіла; у більшості - обличчя були із грошей. В одних були із золота, в других - із срібла, в третіх - із міді, в деяких були мозаїчні.

«Павло! - звернувся Макар Макарович до 23 крб. 12 коп.- Що це за гроші?»

«Це чужі, Макаре Макаровичу»,- одповіло 23 крб. 12 коп.

Як же здивувався Макар Макаровим, коли, провівши долонею по своїй голові, налапав у себе щось кругленьке і щось тверде. Він хотів [взяти], але воно міцно вросло в тіло.

«Подивись, що це в мене? Павло! Що це?..»

23 крб. 12 коп. глянуло на голову і пропищало:

«П’ятак...»

«Який?»

«Чужий»,- одповіло 23 крб. 12 коп. і злякалось.

Макар Макарович став пригадувати і насилу пригадав, що цього п’ятака взяв колись школярем у когось.

Почались тости. Говорили багато і красномовно. Перший тост сказав шурин, останній - 111 крб. 63 коп. Після останнього тосту встав предсідатель з сльозами на очах і довго дякував за тости... Плакали всі... І навіть Макару Макаровичу стало чогось так жалко, чогось так болісно, що сльози не втримались на очах і полились по щоках теплими струмками. Йому хотілось зараз піти куди-небудь з яким-небудь своїм другом, сісти за столом у самотній кімнаті, пити пиво, говорити, плакати, скаржитись на долю, на людей і стихнуть у жалю й забутті на гарячих грудях. Предсідатель говорив, називав їх своїми дітьми і жалкував, що на його місце заступає його страшний ворог, що без жалю карає за всяку вину.

«Ви знаєте, хто буде замість мене?» - спитав предсідатель.

Всі замовкли.

«Безкорисливий!» - одрізав предсідатель. Опустились чарки, зігнулись постаті шурина і хресника, деякі сіли.

«І знаєте що? - невдоволився предсідатель.- Зараз Безкорисливий буде робити оглядини...»

Рипнули двері - і появився на дверях Безкорисливий з суворим обличчям. Декотрі скрикнули, деякі захололи, деякі кинулись до вікон, до дверей, а Макар Макарович схопився за п’ятак і хотів вирвати його з тілом, і так йому зробилось болісно, що він прокинувся...

 

20-23.IX.1904

 

НАТХНЕННЯ

 

 

У той пізній час, як Дмитро Дмитрович підняв ногу, щоб залізти на ліжко і потім солодко заснути, його злегка торкнуло крилом натхнення. Чого вже вибрало такий прозаїчний мент, що йому так уподобалось у нім - невідомо як для мене, так і для самого Дмитра Дмитровича. Треба було спускати ногу, повертатись і знову йти до столу. Я б, та й кожний на моєму місці, перехрестився б тричі, укрився б ковдрою і заснув би, думаючи про різні солодкі речі, а Дмитро Дмитрович навіть був радий. Цілий вечір він даремно сидів за столом, чекаючи натхнення, цілий вечір він даремно починав і зачерпував початки оповідання.

Без натхнення нічого не вдієш. Хоч колись писав про те, як підмазать дьогтем колеса, Дмитро Дмитрович даремно силкувався писати на заголовки: «Під водою», «Світ за очі», «Хвороба Катрусі», «Новий лікар», «Зрадлива доля», «Найшла коса на камінь» і інше. І от тепер він дуже радий був, що натхнення, хоч пізно, а прилетіло й усміхнулося знайомою усмішкою.

Він сів за стіл і почав чекати голосу натхнення. У кожного письменника своє натхнення, призначене кожному пращуркою натхнення - незабутньою богинею.

Як нищиться все на світі, так, правду кажучи, знищились і перевелись правнуки богині. Рідко якому письменнику доводиться чути що-небудь путнє... [...] Дмитрові Дмитровичу випало на долю рідке щастя: натхненням у нього була молода, літ 12, дівчинка, ще не зіпсована життям, спершу весела, потім журлива і замислена. Вона рідко була у Дмитра Дмитровича, весь день бігала, десь гралась і приходила, тільки стомившись, і то через те, щоб не образити своїм поводженням свою страшну пращурку.

«Кажи ж, кажи ж!» - мовчки прохав Дмитро Дмитрович, але його натхнення мовчало. «Про що ж писати?» - питав сам себе Дмитро Дмитрович. Тут головна річ у кожного письменника - прислухатись до безгучного голосу натхнення і написати те, про що натхнення скаже. В голові Дмитра Дмитровича носилось безліч всяких образів, але поміж ними не було ніякого зв’язку, не було ніякої ідеї, яка кожному образові одводе почесне місце в оповіданні. Даремне Дмитро Дмитрович шукав загального для всіх цих образів, даремне він натирав долонею голову і крутив одна за одною цигарки. Натхнення ніби з ним гралося, ніби дратувало його, перелітаючи од одного вуха до другого. На одне вухо воно поважно і велебно почне: «Темний будинок, самотній, смутний, як скеля на морі, стояв серед степу...» Не успів Дмитро Дмитрович записати цю фразу, як натхнення на друге ухо вже смутно шепче: «А бідна Оленка все плаче і плаче...» І він даремне силкується зв’язать будинок з бідною Оленкою.

Дмитро Дмитрович почав сердитися.

Чорти його батька знають - початок є і кінець є, а середини немає... Він уже знову кинув би писати, але ж кінець йому дуже уподобався: «А бідна Оленка все плаче і плаче...» Мало слів, а стільки поезії, краси, настрою! Ні, мислив він, треба непремінно вигадати яку-небудь середину. На зло музі... Його муза справді була свавільна дівчина. Вона завжди робила тільки початки та кінці оповідань, віршів, нарисів, а до середини не було їй, мовляв, ніякого діла... Ці обов’язки вона цілком складала на свого коханця - Дмитра Дмитровича, не вважаючи на їх страшенну вагу. Жалю в неї ніякого не було... Раз, вільна, весела і щаслива, влетіла в вікно (бо вікно було завжди відчинене у Дмитра Дмитровича) і прощебетала:

 

Ой гоп через тин -

Не всіх міряй на аршин...

 

Дмитро Дмитрович здивувався і зрадів.

Ці слова й форми були зовсім новими в його творчості, і він був радий, що в його душі забило якесь нове, невідоме йому (а може, й світу) зродло. 3 «Ой гоп через тин...» Це одна поезія... садок, верби, тин... вечір, на вигоні дівочі співи...

«Не всіх міряй на аршин...» Тут одна вже філософія, глибокий зміст, висловлений у формі поезії. П’ять-десять слів, а цілий світогляд людини... Так завжди треба писати... Ще Некрасов сказав, що треба так писати, щоб словам було тісно, а мислям просторо. Дмитро Дмитрович рішив зараз же одіслати його в