Старицький М. П. - Поетичні твори, Старицький М. П.

сміло на кобзі ти струни,

І най стануть всім за проміння ясні

Твої невмирущі пісні!

 

«Темно. Ліс. Якісь примари…»

 

 

Темно. Ліс. Якісь примари...

Ні тропи, ані шляху́…

Криють небо збиті хмари,

Додають іще жаху…

 

Вітер виє псом голодним,

Мряка ріже по виду,

І під тим дощем холодним

Я до цвинтаря бреду…

 

Розікрали всю поклажу,

Окрім серця й голови,

І тепер на путь сю вражу

Порожнісінькі сакви!

 

А були вони ззарання

Вщерть заповнені, як тра -

Й наукового надбання,

І душевного добра.

 

І кип’ячих сил без міри,

І хороших, красних мрій,

І святої в правду віри,

І гартованих надій,-

 

Що шляхом отим широким

Рушить дружество рясне

І щасливим, світлим оком

Стріне сонечко ясне…

 

А шляху́ усе немає,-

Темінь, пуща, ліс кругом...

І докірливо киває

Хвоя стріпаним чоло́м..

 

«Хай тепера рида в мене кобза сумна…»

 

 

Хай тепера рида в мене кобза сумна,

Бо луна в їй пригнічених стогін;

Але разом з плачем хай розбудить струна

До братерського лиха відгомін;

 

Хай склика до борні за нещасних братів

На той шлях і тернистий, і трудний,

Де б по наших хрестах люд хоч чоло підвів,

Перше сильний, а ниньки - недужний…

 

А веде отой шлях до чертога з промінь:

Де сія наша слава безпляма;

Ой, на маєм скропить кров’ю кожну ступінь:

Щоб дістатись до рідного храма…

 

Хоч не ми, то сини від дверей пресвятих

Відіб’ють і відкотять каміння,

І засвітять свічки в ставниках дорогих,

І осяють величне склепіння,-

 

І без ярем, заліз, з непохилим чолом

Ввійде люд у святині забуті,

І з сльозами в очах заспіває псалом

За борців, що погинули в скруті,

 

Борючися за край і за щастя ясне,

Під вінцем страстотерпним одваги,-

Оттоді вже й струна щось веселе утне

На вітання яскраве звитяги…

 

1895

 

НА СМЕРТЬ М. В. КОВАЛЕВСЬКОГО 15

 

 

З неба скотилась зоря променистая

В темну глибінь океана;

В мирі порвалася чесна та чистая

Жизнь, за братерство віддана…

 

Згасла лампада, що блимала лагідно,

Гріла на світлі пориви,

Згасла самотньо, і згасла негадано,-

Бо вже не стало оливи.

 

Всю її, друже, вкінець осирочений,

Витратив гойно на дру́гих…

Був і в останній ти час заклопочений

Знять боротьбу за наруги…

 

Серце, і душу, і працю невтомную

Клав ти за нашу неславу,

Вік побивавсь за темноту голодную,

За її долю криваву…

 

Хто ж твою буйну, від туги похилену,

Зняв і к братерському лону?

Хто твою тугу, тяжку, неосилену

Стишив до вічного сону?

 

Вмер ти один, не зігрітий порадником,

Вмер, як борець, серед поля...

Мов насміялась над спільним упадником

Наша щербатая доля…

 

Спи ж супокійно на лоні холодному,

Брате наш, друже єдиний!

Слава і дяка борцеві народному,

Вічная пам’ять родини!!

 

1900

 

«Парно, душно, як ніколи…»

 

 

Парно, душно, як ніколи…

Все куня у млявім сні,

Лиш бринять пестливо бджоли

До гвоздик, що ген рясні

 

Пишні мліють в сутім злоті,

Від жаги аж цвіт позблід...

Я ж холону й на спекоті,-

Бо на серці в мене лід!

 

МОНОЛОГИ ПРО КОХАННЯ

 

 

I

 

Там, де місяць поняв срібним сяйвом пишноту долин

І знялось із садів-вертоградів пахуче дихання,

Що здурманює кров чарівною красою хвилин,-

Там спалала жага і злилося з захватом кохання…

 

Чи ти знаєш той край, де голубиться збещений Ніл

До розпалених скель і шепоче про любощі п’яне?

Де шаріє смоква́ і дим в’ється з нагірних кадил,

Та в блакиті яркій, під промінням леліє і тане?

 

О, розко́ші там скрізь... Але ти над усі чарівна;

Сріблошатий Ліван,- а біліш твоє чоло Лівану;

Жаркий колір троянд, вабить всіх та краса запашна,

Але вуст твоїх пал запашніший троянд Дагестану.

 

Ой там зорі ясні і пиша між яскравих блідий,

Але очі твої за ті зорі яскраві ясніші;

У пустелі палкій тішать душу джерела води,

Але перса твої солодощів і втіхи повніші.

 

Огрядна і струнка мліє пальма на злоті піску,

Але їй не дістать до приваб твого дивного стану;

Лотос повен таїн між латаття в прозорім ставку,

А в твоїх таїна́х більше ваб, і жаги, і дурману!

 

Ти - богиня краси, ще якої не бачив Едем, 16

У обіймах твоїх і зростають: і гинуть пориви…

Будь моєю «ханим» і прилинь в мій бає́чний харем

Нап’ємося ми чар і замрем у розкошах щасливі!..

 

 

II

 

Не за́хвати солодкого зомління,

Не пестощів пекучая жага

З’ясують нам ті чарівні боління,

Які любов у серця вимага.

 

Кохання - спів, зальот душі - не тіла,

Зоря з-за хмар: веселка дощова;

Вона ростить у нас незримі крила

І до країн незнаних порива.

 

Душа у нас болить від самоти́ни,

Рвучися все з земних важких заліз,

Вона жада поради і дружини,

Жада розкош в багатті спільних сліз…

 

Зі мною ти, моя красо богине,-

Що́ мовити? Душа у нас одна -

І цілий мир в очу́ твоєму гине,