Федькович Юрій - Поетичні твори, Федькович Юрій

class="p1" style="">на шездарі пригравати,

Ой як став Киртчалі-козак

красні співанки співати,

То туркині чорне око

мало в него не втонуло,

Але бо й козацьке серце

мало-мало не минуло.

 

Ой, співає він, співає…

Аж ту чути три набої;

На подвір’ю зашуміли

кервий ріки в три погої. 25

- Турки, дайтеся в неволю,

бо ваш баша не триває! -

А Киртчалі все то чує,-

все співає, приграває.

 

- Башо, пане,- крикла варта,-

ах, рятуй же життя твого!»

Турчин скочив.- Ах, Киртчалі,

ах, рятуй же батька мого!»

«Вічний боже, що робити?

Рятувати ци колоти? -

А она би що казала?..

Бороню го на всі роти!!»

 

Вибіг баша з голов шаблев

на подвір’є та рубає,

А Киртчалі коло него

братей косить, витинає.

Страшно було ся дивити:

нім годині дві минули -

Всі болгари-християни

у погоях потонули…

 

В гордім замку над Дунаєм

смолоскипи погоріли,

В гордім замку над Дунаєм

музик-банди заніміли.

Труп болгарський у посоках

спить навіки, спочиває;

Лиш Киртчалі ходить блудом,

чорні очі проклинає:

 

«Чорні очі, ви, дівочі,

ци ви в раю ся родили?

Ні, ви в пеклі, у безоднім,

уночі ся виводили,

Що я братей моїх зрадив,

що їх шабля моя їла,

Що-м безчесний, нещасливий! -

Коли вна ж бо так хотіла…»

 

Празник у Такові

 

 

У сербськім краю вже давно не чути

Ані боянів, ні шездари нути,

Як то бувало, доки бісурмани

Принесли сербам диби та кайдани;

А ясна фана з краю десь пропала,

Казав би-сь, брате, що під землю впала,

Або зо славов у могилу сіла,-

Ні слиху, брате, де она ся діла…

 

У давнім місті, у Тако́ві таки,

Де три бояни давну славу піли,-

Бояни, пісні, нути заніміли,

Лиш яничари ходя, як собаки,

Та й все на збитки сербів ся питають:

«Ци ті серб’яни, славні раз, не знають,

Де-сь Марко ясен, 26 Кара Дьордій 27 діли?»

А серби тихо, гейби заніміли.

І нич не чути…

 

Як то нич не чути?

В які ж то дивні, жалосливі нути

Узяли дзвони на дзвіниці грати!

Би-сь думав, брате, що то рідна мати

Над сином своїм умерлим голосить,

І сиву голов б’є о домовину,

І зломить руки та й до бога зносить,

Нарешті зітхне. «Гину,- йойкне,- гину!»

І на могилу свіжу повалиться,-

І вже не плаче, вже не печалиться.

 

І чо ж ті дзвони нині так заводя?

Не знаю, браття, того вам сказати;

Але там серби пара в парі ходя,

Ци би не можна їх ся запитати?

Бігме, не смію! - Як же вни прибрані

У красні шати, у чимбори 28 брані,

При боці шабля, у Дамаску бита,

На грудях світя срібні пістолета,

А в око бистре годі аж глянути,-

Так квапя чвалом, де всі дзвони грають.

«Скажіть, панове, що то має бути?»

«В нас праздник нині»,- так оповідають

І чвалом далі.

 

А у монастирі

Воскових світич сімсот заснияло;

Черці, черниці моля ся з псалтирі,

І кожде серце ревне заплакало,

Бо вже неволі стерпіти не може.

«Допоможи їм, спасе Христе боже,

Та й ти, пречиста!» - перед образами,

Що сріблом, злотом, каменем убрані,

Старий владика миється сльозами.

І ци ж не має? Серби заплакані -

То серби, браття, серби - єго діти!

А батька має серце не боліти

По сиротятах!? - Вже го не видати:

Вклонився спасу та й пречистій мати

І зник у вівтар. Нарід го чекає,

Ци він не вийде лозу посвятити,-

За тиждень преці паска наступає,

А серби любя давній звичай чтити.

Нарешті вийшов.

 

Що ся людям стало?

Чи блискавиця в божім дому блисла,

Чи відки, може, кров турецька брисла,

Що кажде око гранев запалало?

А сімсот світич перед образами

Світили разом з сербськими сльозами;

І тихо було, бо то сербська фана,-

Хто може знати, де, коли ще ткана,-

На райських дверях миру засвітила

І срібну свою скатерть розповила,

Як орлі крила. А серб’яни плачуть,

Як ті, що неньку умерлу зобачуть.

А дзвони - дзвони на дзвінниці ричуть,

Гей люті змії, що ся в купу кличуть,

Аби зухвальцю на камуз розпасти,

Котрий ся важив писклята украсти,-

Так дзвони ричуть… А у божім дворі

Садиться ладан туманами д горі,

Священні піють: «Христе боже святе,

Безсмертний, кріпкий,- змилуйся над нами!»

А серби кажуть: «Нині мем вмирати

Або розіб’єм турка кайданами.

Най хто веде нас!!»

 

Як же тихо стало…

Ци в сербськім краю рицарів так мало,

Що нікт не важить голову піднести,

Би братей сербів на різник повести

І сербську фану на шелом двигнути,

А ні - то з нею враз у гріб втонути

На віки вічні?..

 

О, не думай, брате,

Що в сербськім мирі, може, дехто буде,

Котрий не рад би сім раз умирати!

Лиш най хто скаже, хто ті ревні люди,

Де кождий рицар, кождий з левом рідний,

На бойовисько днесь повести гідний?

Ніхто не скаже?..

 

Обренович красний

Ступив наперед, клонить на всі честі

І каже: «Браття, най я буду щасний

До бою з турком нині вас повести

І по-слов’янськи празник посвятити;

Бо ввечер мусим кровйов ся упити

При грі шездари, при