Федькович Юрій - Поетичні твори, Федькович Юрій

боянській хвалі,

А ні - то будем разом спочивали

На дні могили, а верх нас мурава -

Уся кровава».-

 

«Милош, твоя слава!

Провадь нас з богом враз на веселисько!» -

Так мир гукає.

 

Він ся клонить низько,-

Ци людям, може? - Ні, перед святками,

Відтак владиці - прощі в него просить;

А він хресить го мощими руками,

Сльозов веселов главу сина росить,

Та й дав му фану.

 

…Сонце нім потало,

То в бісурманських кров’ях ся купало;

А славні серби при боянській челі, 29

При грі шездари празник закінчили.

 

ПОЕЗІЇ 1862-1867 рр.

 

 

ПОЗА ЗБІРКАМИ

 

 

Думка

 

 

Ой лишіт мня, най думаю,

Доки світла, доки маю,

Бо як зложуть в домовину,

Там думати вже покину.

 

А хоть в гробі задумаю,

То ні в світлі, ані в маю;

Біла черва точить груди -

Вся то моя думка буде.

 

Сироти

 

 

На зарінок сонце гріє,

Де ся хлопчик з щенєм грає;

Ци мороз, ци вітер віє -

Щенє, хлопчик не питає.

 

Ба і сонця ще не видко

З-поза світа, з-поза хати,-

Хлопчик кличе на песєтко

Та й ідуть обоє грати.

 

А хоть сонце не світило,

Хлопчик мусить з щенєм грати,

Бо хоть грати їм немило,

То їх гонить «добра» мати.

 

І так грають божа днина -

Ци мело, ци сонце гріло,

Бо і хлопчик сиротина,

Бо і щенє осаміло.

 

Барвінок

 

 

Хтось посіяв го на ринку,

Підливав го божу днинку,

Але зілє ся не рушить,

А він, бідний, голов сушить:

«Молодецький ти мій раю,

Що робити вже я маю,-

Відки глини доносити,

Де водиці запросити,

Ци у Дону, ци в Дунаю? -

Молодецький ти мій раю!»

 

«Не нуждуйся, ні, небоже:

Твоя щирість не поможе,

Ані глина - би з Загір’я,

Ні водиця - би з Замір’я.

Але тужиш, милий друже,

За барвінком ти так дуже?

Не на міські ринки тра ти -

В гори, в гори го шукати!»

 

Шельвах

 

 

Ой та нікому так, нікому,

Та як жовняру молодому!..

У кабатинці, у ремнію

Ходить шельвах по каміню

Ой та по зимнім, зимнесенькім

У кабатиню тонесенькім.

 

Ой ходить шельвах по морозі,

А камінь тріснув на підлозі;

Ой камінь тріснув, жовняр свиснув,

До себе ціпко гвер притиснув

Та й білі руки ломле, гріє,

Що аж му серце в грудях мліє…

«Ой серце моє крем’яноє,

Чому не тріснеш й ти надвоє!»

 

Укрився місяць зороньками,

Заплакав жовняр сльозоньками;

Заплакав жовняр сині очі,

А під ногами сніг скрегоче.

А жовняр ноги підіймає,

До місяченька промовляє:

«Ти, місяченьку-перекрою,

Не дай ти, боже, долю мою!»

 

Зілє

 

 

Ой ворон коник, та вороненький,

Та молод улан, молоденький,

Та повалився до сідельця,

А кров заграла право з серця

По улану молодому,

По конику вороному.

Шпурив палаш, шпурив піку

На шовкові трави;

Тільки долі, тільки віку,

Тільки твоєй слави!

 

Ой світить шабля, світить дуже,

А коло шаблі піка тужить.

А молод улан подивився

Та й на мураву повалився.

Покотився та й конає,

До камратів промовляє:

«Моя зброя онде світить -

Вам ю, браття, даю,

Лиш добийте, доколіте,

Най ся не караю.

 

А як я, браття, вже застину,

То загребіть мя під калину

Та й затужіть, коли би воля,

Одну ми пісню із Подоля,

Другу думку з Чорногори,

Щоби чути аж за море;

Третю прошу заспівати

При зеленім гаю,

Щоби вчули всі дівчата

На козацькім краю.

 

А як дівчата будуть чути,

То накопають м’яти, рути,

Але барвінку много-много,

Бо то для мене, молодого,

Та й насіють доокола

Коло улана-сокола,

Щоби цвіли, процвітали

Як зимі, так літі,

Щоби пташки щебетали

В барвінковім квіті.

 

А я се, браття, як учую

Аж під могилу глибокую,

Та й вийду нічков, нічков в маю,

Та й ся подив’ю, погадаю:

Були браття - не видати,

Гули пісні - не чувати;

Лиш то зілє по могилі

В’єся без розлуки…

О, дівчата красні, милі,

Ніт, як ваші руки!..»

 

Золотий лев 30

 

 

Ой леліяла го, колисала,

В шовкове пір’є спати клала,

Волоськов піснев го коїла,

Росов дунайськов го поїла.

А як поїла, говорила:

«Ой синку мій, дитинко мила,

Рости ми буйний, як то синє море,

Рости ми красний, як ті чорні гори,

Рости хороший та гойний,

Як Сокіл, батько твій покойний».

Ой так казала бідна вдова

Та зашуміла, як дуброва;

Та все шуміла, щебетала

Над своїм сином, що одного мала.

Аж виріс козак Соколович,

Хороший, красний, як попович.

 

Гой ріже тамбор в три набати:

Задумав цісар бранку брати,

Ой та не мало, та й не много,

Лиш триста тисяч без одного,

А все хлопці, а все руські,

Під канони під французькі,

А під кулі спижевії,

Під гранати вежевії;

Що де грєне -

Триста гине,

А де гукне -

Серце