Шевченко Т. Г. - Кобзар, Шевченко Т. Г.

бу­де тан­цю­вать.

Недолю співаю ко­зацько­го краю;

Слухайте ж, щоб дітям потім роз­ка­зать,

Щоб і діти зна­ли, вну­кам роз­ка­за­ли,

Як ко­за­ки шлях­ту тяж­ко по­ка­ра­ли

За те, що не вміла в добрі па­ну­вать.

 

Гомоніла Ук­раїна,

Довго го­моніла,

Довго, дов­го кров сте­па­ми

Текла-червоніла.

Текла, тек­ла та й ви­сох­ла.

Степи зе­леніють;

Діди ле­жать, а над ни­ми

Могили синіють.

Та що з то­го, що ви­сокі?

Ніхто їх не знає,

Ніхто щи­ро не зап­ла­че,

Ніхто не зга­дає.

Тілько вітер ти­хе­сенько

Повіє над ни­ми,

Тілько ро­си ра­не­сенько

Сльозами дрібни­ми

Їх уми­ють. Зійде сон­це,

Осушить, пригріє;

А уну­ки? їм бай­ду­же,

Панам жи­то сіють.

Багато їх, а хто ска­же,

Де Гонти мо­ги­ла,

Мученика пра­вед­но­го

Де по­хо­ро­ни­ли?

Де Залізняк, ду­ша щи­ра,

Де од­по­чи­ває?

Тяжко! важ­ко! Кат па­нує,

А їх не зга­да­ють.

 

Гомоніла Ук­раїна,

Довго го­моніла,

Довго, дов­го кров сте­па­ми

Текла-червоніла.

І день, і ніч гвалт, гар­ма­ти;

Земля стог­не, гнеться;

Сумно, страш­но, а зга­даєш -

Серце усміхнеться.

 

Місяцю мій яс­ний! з ви­со­ко­го не­ба

Сховайся за го­ру, бо світу не тре­ба;

Страшно тобі бу­де, хоч ти й ба­чив Рось,

І Альту,83 і Се­ну, і там роз­ли­лось,

Не знать за що, крові ши­ро­кеє мо­ре.

А те­пер що бу­де! Схо­вай­ся ж за го­ру;

Сховайся, мій дру­же, щоб не до­ве­лось

На старість зап­ла­кать…

 

Сумно, сум­но се­ред не­ба

Сяє біло­ли­ций.

Понад Дніпром ко­зак іде,

Може, з вечірниці.

Іде смут­ний, не­ве­се­лий,

Ледве не­суть но­ги.

Може, дівчи­на не лю­бить

За те, що убо­гий?

І дівчи­на йо­го лю­бить,

Хоч ла­та на латі.

Чорнобривий, а не зги­не,

То бу­де й ба­га­тий.

Чого ж смут­ний, не­ве­се­лий

Іде - чуть не пла­че?

Якусь тяж­ку не­до­леньку

Віщує ко­за­че,

Чує сер­це, та не ска­же,

Яке ли­хо бу­де.

Мине ли­хо… Кру­гом йо­го

Мов ви­мер­ли лю­де.

Ані півня, ні со­ба­ки;

Тілько із-за гаю

Десь да­ле­ко сіро­манці

Вовки за­ви­ва­ють

Байдуже! іде Яре­ма,

Та не до Ок­са­ни,

Не в Вільша­ну на досвітки,-

До ляхів по­га­них

У Чер­ка­си. А там третій

Півень заспіває…

А там… а там… Йде Яре­ма,

На Дніпр пог­ля­дає.

 

«Ой Дніпре мій, Дніпре, ши­ро­кий та ду­жий!

Багато ти, батьку, у мо­ре но­сив

Козацької крові; ще по­не­сеш, дру­же!

Червонив ти синє, та не на­поїв;

А сю ніч уп՚єшся. Пе­кельнеє свя­то

По всій Ук­раїні сю ніч за­ре­ве;

Потече ба­га­то, ба­га­то, ба­га­то

Шляхетської крові. Ко­зак ожи­ве;

Оживуть гетьма­ни в зо­лотім жу­пані;

Прокинеться до­ля; ко­зак заспіва:

«Ні жи­да, ні ля­ха», а в сте­пах Ук­рай­ни -

О, бо­же мій ми­лий - блис­не бу­ла­ва!»

 

Так ду­мав, іду­чи в ла­таній сви­тині,

Сердега Яре­ма з свя­че­ним в ру­ках.

А Дніпр мов підслу­хав: ши­ро­кий та синій,

Підняв го­ри-хвилі; а в оче­ре­тах

Реве, стог­не, за­ви­ває,

Лози на­ги­нає;

Грім го­го­че, а блис­кав­ка

Хмару роз­ди­рає.

Іде собі наш Яре­ма,

Нічого не ба­чить;

Одна дум­ка усміхнеться,

А дру­га зап­ла­че.

«Там Ок­са­на, там ве­се­ло

І в сірій сви­тині;

А тут… а тут… що ще бу­де?

Може, ще за­ги­ну».

А тим ча­сом із бай­ра­ку

Півень - ку­куріку!

«А, Чер­ка­си!.. бо­же ми­лий!

Не вко­ро­ти віку!»

 

ЧЕРВОНИЙ БЕНКЕТ

 

 

Задзвонили в усі дзво­ни

По всій Ук­раїні;

Закричали гай­да­ма­ки:

«Гине шлях­та, ги­не!

Гине шлях­та! по­гу­ляєм

Та хма­ру нагрієм!»

Зайнялася Смілян­щи­на,

Хмара чер­воніє.

А най­пер­ша Мед­ведівка

Небо нагріває.

Горить Сміла, Смілян­щи­на

Кров՚ю підпли­ває.

Горить Кор­сунь, го­рить Канів,

Чигирин, Чер­ка­си;

Чорним шля­хом за­па­ла­ло,

І кров по­ли­ла­ся

Аж у Во­линь. По Поліссі

Гонта бен­ке­тує,

А Залізняк в Смілян­щині

Домаху84 гар­тує,

У Чер­ка­сах, де й Яре­ма

Пробує свя­че­ний.

«Отак, отак! доб­ре, діти,

Мордуйте ска­же­них!

Добре, хлопці!» - на ба­зарі

Залізняк гу­кає.

Кругом пек­ло; гай­да­ма­ки

По пек­лу гу­ля­ють.

А Яре­ма - страш­но гля­нуть

По три, по чо­ти­ри

Так і кла­де. «Доб­ре, си­ну,

Матері їх хи­ря!

Мордуй, мор­дуй, в раю бу­деш

Або еса­улом.

Гуляй, си­ну! ну­те, діти!»

І діти май­ну­ли

По го­ри­щах, по ко­мо­рах,

По льохах, усю­ди;

Всіх ук­ла­ли, все заб­ра­ли.

«Тепер, хлопці, бу­де!

Утомились, од­по­чиньте».

Улиці, ба­за­ри

Крились тру­пом, пли­ли кров՚ю.

«Мало кля­тим ка­ри!

Ще раз тре­ба пе­ре­му­чить,

Щоб не повс­та­ва­ли

Нехрещені, кляті душі».

На ба­зар зби­ра­лись

Гайдамаки. Йде Яре­ма,

Залізняк гу­кає:

«Чуєш, хлоп­че? хо­ди сю­ди!

Не бійсь, не зля­каю».

«Не бо­юся!» Зняв­ши шап­ку,

Став, мов пе­ред па­ном.

«Відкіля ти? хто ти та­кий?»

«Я, па­не, з Вільша­ни».

«З Вільша­ної, де ти­та­ря

Пси за­мор­ду­ва­ли?»

«Де? яко­го?»

«У Вільшаній;

І ка­жуть, що вкра­ли

Дочку йо­го, ко­ли знаєш».

«Дочку, у Вільшаній?»

«У ти­та­ря, ко­ли зна­вав».

«Оксано, Ок­са­но!» -

Ледве ви­мо­вив Яре­ма

Та й упав до­до­лу.

«Еге! ось що… Шко­да хлоп­ця,

Провітри, Ми­ко­ло!»

Провітрився. «Батьку! бра­те!

Чом я не сто­ру­кий?

Дайте но­жа, дай­те си­лу,

Муки ля­хам, му­ки!

Муки страш­ної, щоб пек­ло

Тряслося та мліло!»

«Добре, си­ну, ножі бу­дуть

На свя­теє діло.

Ходім з на­ми у Ли­сян­ку

Ножі гар­ту­ва­ти!»

«Ходім, ходім, ота­ма­не,

Батьку ти мій, бра­те,

Мій єди­ний! На край світа

Полечу, дос­та­ну,

З пек­ла вир­ву, ота­ма­не…

На край світа, па­не…

На край світа, та не най­ду,

Не най­ду Ок­са­ни!»

«Може, й най­деш. А як те­бе

Зовуть? я не знаю».

«Яремою».

«А прізви­ще?»

«Прізвища не­має!»

«Хіба бай­ст­рюк? Без прізви­ща

Запиши, Ми­ко­ло,

У реєстер. Не­хай бу­де -

Нехай бу­де Го­лий,

Так і пи­ши!»

«Ні, по­га­но!»

«Ну, хіба Бідою?»

«І це не так».

«Стривай ли­шень,

Пиши Га­лай­дою».85

Записали.

«Ну, Га­лай­до,

Поїдем гу­ля­ти.

Найдеш до­лю… а не най­деш…

Рушайте, хлоп՚ята».

І Яремі да­ли ко­ня

Зайвого з обо­зу.

Усміхнувся на во­ронім

Та й зно­ву у сльози.

Виїхали за ца­ри­ну;86

Палають Чер­ка­си…

«Чи всі, діти?»

«Усі, батьку!»

«Гайда!»

Прос­тяг­ла­ся

По діброві по­над Дніпром

Козацька ва­та­га.

А за ни­ми коб­зар Во­лох

Переваги-ваги

Шкандибав на ко­ни­ку,

Козакам співає:

«Гайдамаки, гай­да­ма­ки,

Залізняк гу­ляє».

 

Поїхали… а Чер­ка­си

Палають, па­ла­ють.

Байдуже, ніхто й не гля­не.

Сміються та ла­ють

Кляту шлях­ту. Хто ба­ла­ка,

Хто коб­за­ря слу­ха.

А Залізняк по­пе­ре­ду,

Нашорошив уха;

Іде собі, люльку ку­рить,

Нікому ні сло­ва.

А за ним німий Яре­ма.

Зелена дібро­ва,

І тем­ний гай, і Дніпр ду­жий,

І ви­сокі го­ри,

Небо, зорі, доб­ро, лю­де

І лю­теє го­ре -

Все про­па­ло, все! нічо­го

Не знає, не ба­чить,

Як уби­тий. Тяж­ко йо­му,

Тяжко, а не пла­че.

Ні, не пла­че: змія лю­та,

Жадна ви­пи­ває

Його сльози, да­вить ду­шу,

Серце роз­ди­рає.

«Ой ви, сльози, дрібні сльози!

Ви змиєте го­ре;

Змийте йо­го… тяж­ко! нуд­но!

І синього мо­ря,

І Дніпра, щоб ви­лить лю­те,

І Дніпра не ста­не.

Занапастить хіба ду­шу?

Оксано, Ок­са­но!

Де ти, де