Джефрі Тріз - Слідами змови

Десмондові очі запалали цікавістю, коли хлопець почав декламувати:
Поставте вашу чесну ношу, Якщо у домовині може бути честь.

Проказавши кілька рядків, він ураз перестав бути вдовою, що тужить за померлою дружиною, і перетворився на грайливу дівчинку з якоїсь комедії.

— Доволі! — сказав Десмонд. — Де ти навчився грати, хлопче?

— А яке це має значення, сер? — відповів той, одводячи погляд.

— Гадаю, що ніякого… У тебе є хист. Ти можеш стати нам у пригоді. Як тебе звати?

— Кіт. Повне ім'я Крістофер.

— Кіт… а на прізвище?

— Кіт Керкстоун, — не вагаючись відповів хлопець, але з його тону я зрозумів, що він бреше. Я так і сказав, бо й досі злостився на нього за те, що він назвав мене брехуном — і до того ж назвав справедливо.

— Хай він не розказує байок, — втрутився я. — Керкстоун зовсім не прізвище. Це назва гірського перевалу, що веде до Петердейла.

В блакитних очах хлопця спалахнула лють, а його носик зневажливо зморщився. Та коли він повернувся до актора, його обличчя світилося чарівною усмішкою.

— Ну що ж, тим більше надії, що це ім'я мене не підведе!

Дотеп був не високого гатунку, але за тих часів ми полюбляли такі каламбури. Ні один драматург не міг і сторінки написати без них. Отож Десмонд засміявся.

— Та ти, я бачу, ще й гострий на язик!

— Кіт Гостроязикий, — промурмотів я.

Десмонд так на мене глянув, що я одразу замовк.

— Керкстоун то й Керкстоун, — усміхнувся він. — Ми не ставимо нескромних запитань. Нас цікавить те, що є, а не те, що було. А ви, хлопці, повинні стати друзями. У нашій трупі всі між собою друзі.

Я простягнув Кітові руку, і він узяв її. Я стиснув його руку так, що в хлопця на очах виступили сльози, але потім ослабив потиск, хоч і хотів був зробити йому ще болячіше. Мені раптом здалося, що я чиню, мов підлий боягуз. Адже він був набагато нижчий за мене і хоч міг, як і я, виявитися дужчим і завзятішим, ніж здавався на вигляд, я відчував, що про це годі й думати. В його зовнішності було щось м'яке, дівчаче, і, гадаю, саме ця м'якість разом із зухвальством дратувала мене.

Але він умів грати! Що правда, те правда. Він таки вмів грати!

Того дня в нас не було вистави, але ми працювали з ранку до вечора. Річ у тому, що за два дні, коли ми прибудемо до Ланкастера, нам знову доведеться ставити «Два веронці». Кіт узявся за роль Джулії, героїні, яка в пошуках свого коханого тікає з дому, перебравшися на мужчину. Я мав грати роль Лучетти, її служниці.

Тепер, пригадуючи інші п'єси, в яких мені доводилося грати потім, я розумію, що «Два веронці» була легенька і досить слабка п'єса. В основі сюжету лежала інтрига, якою користувалося багато драматургів У багатьох п'єсах. О, ці перевдягнені героїні! Як вони надокучили нам, акторам! Звичайно, автори вдавалися до цього набридлого способу з певної причини. Нам, хлопцям, доводилося виступати в жіночих ролях, а правдиво грати жінку було нелегко. Значно легше було, скинувши спідницю з фіжмами та криноліном й перебравшися у звичні нам вузькі штани, прикидатися, що ми удаємо з себе хлопців. Може, я висловлююсь заплутано, але ви розумієте, що я хочу сказати.

А от для Керкстоуна така полегкість була зайва.

Він єдиний з нас усіх — а в трупі, крім нас, виступало ще троє хлопців, що набули вже чималого сценічного досвіду, — перебравшись у жіночий одяг, мав вигляд справжньої жінки. У нього все було жіноче — хода, постава голови, бісики в очах, рухи — всі жести, що їх мені довелося поступово й терпляче вивчати, бо я ніколи не помічав, як їх роблять жінки у щоденному житті.

Одного разу Десмонд виправив його на якійсь дрібниці. Я навіть забув, про що зайшла мова, і, гадаю, він зробив це, щоб хлопець не дуже зазнавався, адже Кіт і так був про себе високої думки.

— Е, ні! — раптом сказав товстун. — Це не годиться. Жодна жінка так не зробить.

Кіт ураз почервонів і повернувся до нього, взявши руки в боки.

— Я прекрасно знаю, як це робиться! — відрізав він.

Але Кіт вибрав хибний тон для розмови з Десмондом. Той важко підвівся з стільця і загрозливо випростався на весь свій могутній зріст.

— Як ти смієш мені суперечити? — заревів він. — Та ти знаєш, що я цілих двадцять років граю у лондонському театрі? То хто ж знає краще, я чи ти, нікчемо?

— Я… я прошу вибачити мені, сер, — промовив Кіт, враз охоловши й спустивши очі.:— Адже я… бачте, сер, у мене вдома п'ятеро сестер, і я стежив за ними, наслідував їхні рухи… Я поклав собі дістатися до Лондона і стати актором… а я знав, що хлопцеві легше потрапити на сцену, коли він уміє грати жіночі ролі, і…

Врешті він замовк, ніби збагнувши, що сказав зайве. А я міркував собі, чи багато правди в його словах. Цілком імовірно, що він утік з дому, щоб стати актором. Коли так, то його загадкову поведінку легко було пояснити. За тих часів багато поважних людей дивилися несхвально на акторський фах. Аби Кітів батько дізнався, куди подався його син, він би враз доправив його додому та ще й дав би йому доброго чосу.

Кіт був дивний хлопець. Одяг він носив старий та ще й з чужого плеча. Коли він пристав до нас, то навряд чи мав у кишені хоч одне пенні. А тим часом робив нотатки на берегах свого зшитка з роллю таким письмом, що мій учитель в Кезіку був би в захваті, якби побачив його. А розмовляв і поводився