Джефрі Тріз - Слідами змови

того вечора на постелі з різноманітних бебехів, я радісно мимрив: «Я їду в Лондон. У мене є робота. Я актор!»

Від захоплення я був сам не свій, але тієї ночі ніщо в світі не примусило б. мене відмовитися від сну. Я міцно спав аж до світанку, коли, очевидячки, мене збудив якийсь шурхіт. Я враз звівся на ліжкові, кліпаючи очима в сірому ранішньому світлі.

Відразу ж мене пройняла певність, що в фургоні хтось є. Та хоч би я і мав щодо цього якісь сумніви, то вони б умить розвіялися. Не встиг я повернути голови, як біля мого правого вуха пролунав тихий, але виразний голос:

— Якщо ти хоч писнеш, я тебе проткну ножем!

РОЗДІЛ ШОСТИЙ
НЕСПОДІВАНИЙ СУПЕРНИК

Вам, напевно, доводилося зазнати жахливого відчуття, коли серце підскочить од страху й замре — ніби зависне між стелею й тим місцем, де йому належить бути. Саме так повелося у той мент моє серце.

— Обіцяй, що не будеш галасувати, — знову промовив голос.

Тепер я почув, що це був хлопчачий голос, але виразний і мелодійний. З його тону я міг зробити висновок, що моїй горлянці не загрожувала дуже велика небезпека.

— Гаразд, — промимрив я і, спершися на лікоть, повернув голову.

Позад мене стояв навколішки хлопець. Він і справді тримав невеликого ножа, що виблискував у сутінках. Хлопець був невисокий на зріст і, мабуть, років на два молодший за мене. Мені стало соромно за свій переляк.

— Що ти тут, хлопче, робиш? — напрямки спитав я, пригадавши, що як член трупи маю пильнувати речей.

— Те ж саме, що й ти, — з викликом відмовив він. — Одсипаюся.

— Але я актор.

— Відколи це ти став актором?

Мені страшенно захотілося у відповідь на ці слова затопити йому в пику, але я стримався. Адже це було б несправедливо. І я лише порадив йому не стромляти свого носа в чужі справи. Він посміхнувся і озирнув мене з ніг до голови, наче коня на Кезікському ринку.

— Мабуть, я теж стану актором, — недбало сказав він.

— Та невже? — зневажливо пирхнув я. — Це не так просто, як тобі здається.

— Але не дуже й складно… якщо ти спромігся ним стати.

Я спитав, чи не хоче він дістати доброго ляща. Хлопець одказав, що ні, він, мовляв, хоче дістати роботу. Я запевнив його, що таких, як він, волоцюг на дорогах Англії більше, ніж собак нерізаних. Що ж до акторської роботи, то я йому прямо не збрехав, а тільки висловив сумнів, щоб у трупі Вільяма Десмонда були вільні місця.

Прошу вас, не подумайте, що я діяв за приказкою: і сам не гам, і другому не дам. Ні, я просто боявся, що в трупі буде ще один камберлендський хлопець. Адже я хотів ушитися з Камберленду і замести свої сліди, щоб сер Філіп Мортон ніяким робом не довідався, де я. До того ж цей хлопець був страшенно самовпевнений; він, чого доброго, матиме великий успіх на сцені і посяде моє місце.

Він подивився на мене, глузливо посміхаючись на весь рот, і сказав, навмисно розтягуючи слова:

— А ти, я бачу, ще й брехати добре вмієш.

Тепер я збагнув, що це він таємно стежив за мною минулої ночі, коли ми сиділи побіч шляху. Це він крався відтоді за нами, підбираючися ближче й ближче… Він, очевидячки, знав про мене значно більше, ніж йому належало б знати.

Але я не міг стерпіти, щоб якийсь хлопчисько називав мене брехуном. Отож я скочив на ноги й замірився на нього кулаком. Але він ухилився від удару, проскочив у мене під рукою і вистрибнув через задок фургона. Я стрибнув слідом за ним. У дворі була помпа, і я вирішив, що непогано було б потримати його хвилини зо дві під холодною водою, перш ніж викинути на вулицю. Але я так і не зробив цього. Біля помпи стояв Вільям Десмонд. Він підставив свій карк під струмінь крижаної води — чого ніколи не робили інші актори.

— В чому річ? Що тут діється? — запитав він, випростуючись і переводячи погляд з мене на чужого хлопця.

— Оцей дурник… — почав був я.

— … хоче вступити у вашу трупу, — перебив мене хлопець і зробив реверанс, що не осоромив би й фрейліну королеви. Десмонд аж рота роззявив од такого дива. Перш ніж він устиг вимовити хоч одне слово, хлопець квапливо додав: — Загадайте йому зробити реверанс; закладаюся головою — не зможе. Він не кращий за всіх інших хлопців, що перебували у вашій трупі, містере Десмонде, — як їх не одягай, а вони не схожі на жінку, просто хлопаки в спідниці.

Хоч Десмонд уже розтер рушником своє тіло до червоного, але, почувши таке, він почервонів ще дужче.

— Ану спробуй, Пітере, — звернувся він до мене.

Я спробував, і в мене нічого не вийшло — адже я ніколи не придивлявся, як його роблять. Тоді я спробував знову: виставив наперед одну ногу і присів, спираючись на другу. Якусь мить я хитався, а потім утратив рівновагу і ляпнув просто в грязюку біля помпи. Мій настрій зовсім не поліпшився від того, що Десмонд і хлопець зайшлися щирим реготом.

— Мені бракує досвіду, — сказав я. — До того ж, аби я вбрався у жіночий одяг, було б набагато легше.

— Маєш рацію, — відказав Десмонд, очевидячки жалкуючи, що сміявся з мене. — Актора цінять за гру, а не за те, як він робить реверанси.

— Сподіваюся, що так, — одразу ж погодився хлопець. Обличчя в нього умить змінилося і прибрало щонайтрагічнішого виразу. Аби я дав волю заздрощам, то сказав би, що він скидається на клишоногу качку, яка конає, витягаючи шию. Але, на щастя, я вчасно зауважив, що