Джефрі Тріз - Слідами змови

— Чого ж, вірю. Але ззаду фургон відкритий; можна було залізти всередину й без вашого відому.

Я вже жалкував, що не гайнув у гори. Зараз тікати було пізно. Коли дійдеться до бійки, мої нові друзі, звичайно, без особливих труднощів упораються з чотирма незнайомцями, але наражати їх на небезпеку було б негоже. Я не міг допустити, щоб вони потрапили через мене до в'язниці, — а кінець кінцем їх туди запроторили б, бо присяжні швидше повірять місцевим шляхтичам, ніж мандрівним акторам. Якщо вони мене знайдуть (а перешкодити їм може лише чудо), я стверджу присягою, що сховався в повозі сам, потайки від хазяїв.

— Гаразд, — мовив раптом Десмонд таким тоном, начебто йому набридла суперечка. — Шукайте, якщо вам охота.

Я розумів, що він нічого не може вдіяти за тих обставин, але, повинен визнати, мене боляче вразила його відповідь. Я почув, як один незнайомець скочив ззаду у фургон.

— Тут таки хтось ховається! — вигукнув він переможно і враз витяг мене зі схованки. Я аж отетерів від несподіванки, коли він схопив мене рукою за плече.

— Та це ж тільки хлопець! — сказав, глянувши на мене зневажливо, старший.

— Атож, — ні хвилини не вагаючись, докинула місіс Десмонд. — Це Семі. Малий шибеник завжди ховається од роботи, щоб поспати!

— Геть звідціля, гицлю! — гримнув гладун. — Пройдися трохи пішки.

Я слухняно вистрибнув із фургона, і четверо незнайомців більше не звертали на мене ніякісінької уваги. Вони пішли до другого повоза, але, звичайно, нікого там не знайшли. Отож вони посідали на коней і, мушу зазначити, перш ніж поскакати далі дорогою, вибачилися за те, що завдали нам турботи. Десмонд гукнув їм услід:

— Якщо ми побачимо леді, то повідомимо в ратушу.

— Чого їм було треба? — спитав я жваво, залазячи знову в фургон.

— Вони шукають юну леді, — засміявся у відповідь актор. — Цієї ночі вона втекла з дому. Мабуть, посварилася з батьками. Вони, звичайно, не втаємничили нас у її родинні справи.

— Може, втекла з коханим, — сентиментально зауважила дружина.

Джейн Десмонд передивилася стільки романтичних італійських комедій, що, згадуючи за кохання, одразу ж танула як сніг. На мій погляд, це була її єдина вада. Вона була добра, щиросерда жінка, і через тижнів зо два я вже ладен був у разі потреби голову за неї покласти, як за рідну матір.

Більше я не сушив собі голови думками про небезпеку. Дорога пішла вниз, і перед нами з'явився Кендал у розкішній зелені долини. Години за дві я виступлю перед глядачами на справжній театральній сцені. Я кілька разів повторив свою пісню, щоб твердо завчити її.

Ми поставили поміст у дворі заїзду. Глядачева зала була далеко бідніша, ніж у Пенріті, і кімнати в корчмі так невдало розміщені, що майже всім нам довелося перевдягатися у фургоні. Місіс Десмонд дозволила мені переспати ту ніч у повозі, і я з вдячністю пристав на її пропозицію. Адже я не знав, що чекає мене далі, а тому радий був заощадити гроші за ночівлю.

Навряд чи варто розповідати, як минув той день. Не сталося нічого особливого. Мене не пойняв жах, коли я вперше опинився на сцені, і я не вчинив нічого сміховинного. Я вийшов туди разом з іншими, вбравшись у яскраво-жовтий камзол, що був тісний мені в плечах, а коли заграла музика, проспівав свою пісню. Глядачі плескали мені — не дуже, але досить, щоб я відчув себе цілком задоволеним, — а місіс Десмонд схвально ляснула мене по спині, коли я опинився за лаштунками. Від цього мій камзол тріснув, і вона почала несамовито і водночас весело лаятися, шукаючи голки з ниткою.

— Добре, що тобі не треба вже виходити на сцену, — зауважила вона, кольнувши мене голкою між лопаток. — Як тобі п'єса?

— П'єса дуже гарна, — ввічливо відповів я.

— Мене тішить, що молодий Шекспір взявся писати комедії замість тих галасливих історичних драм, де щодесять хвилин відбувається битва, а між битвами одна-дві страти, щоб захопити публіку. В житті, гадаю, і так доволі трагедій, отож треба дати глядачам щось легеньке, як оці «Два веронці». Та й нікому тепер, коли помер бідолашний Кіт Марло, писати трагедій…

— А хто він був такий?

— Найкращий серед драматургів! Побачив би ти його «Доктора Фауста» — ми й досі часом ставимо цю річ. Або «Мальтійського єврея». Які він писав п'єси! Він був не старший за того юнака з Уорвікширу, але те, що Шекспір написав або напише, не можна навіть порівняти з його творіннями.

— А що сталося з містером Марло? — спитав я.

— Його закололи кинджалом, — зітхнувши, відповіла жінка. — Ми так і не дізналися, як це насправді сталося, і навряд чи коли дізнаємося. Та цур йому… Поговоримо за щось інше. В тебе, Пітере, гарний голос. Невже ти не хвилювався від думки, що на тебе дивиться стільки люду?

— О ні, — відмовив я.

Це була правда. Я не зважав на людей у дворі. Лише раз, коли я співав останню строфу, мене раптом охопило те ж саме дивне відчуття, що хтось за мною стежить. Я не беру до уваги загалу глядачів, що відверто дивилися на мене. Ні, хтось пильно вп'явся в мене поглядом з якоїсь потаємної схованки.

Те відчуття було таке загадкове, що я ніяк не міг пояснити його. Отож я нічого не розповів місіс Десмонд і скоро геть забув про нього.

Той вечір ми провели дуже весело. Перебувши ніч просто неба, актори заощадили гроші й нині вирішили себе винагородити. Вони замовили кращу, ніж звичайно, вечерю. Всі віншували мене з успішним виконанням моєї маленької ролі, а Десмонд сказав:

— Чому б тобі, Пітере, трохи не помандрувати з нами? Ми їздитимемо ще місяців зо два. А на зиму повернемося в Лондон. Хто-зна, що нам доведеться робити далі, але навіщо завчасно сушити собі голову?

Навіщо завчасно сушити голову? Непоганий девіз, подумав я і прийняв запрошення. Засинаючи