Антон Дмитрович Мухарський - Майдан. (Р)Еволюція духу

Співзасновник гуманітарно-ін­вестиційного проекту «Хмелева» і директор однойменної агрофірми. У 2008 р. у с. Уніж (Івано-Франківська обл.) заснував союзівку «Кузня», де відбуваються волонтерки, вишкільні табори, семінари, будується бібліотека й кампус. Співзасновник і організатор Української Резервної Армії. Живе і працює в Києві. Black side of the Maidan

Сьогодні ми живемо в стані війни та, мабуть, марних сподівань на те, що наші вчорашні поплічники по Майдану нині зможуть витягнути країну зі стану руїни та хаосу, тому я не можу викласти на папері того, що хотілося б.

Майдан з наступною Вандеєю на Сході та агресією Росії — справжній іспит для популяції, що контрастує з проблеми, які для більшості населення були і будуть незрозумілими. Головна з них — тотальна жлобізація населення, незалежно від соціально­го статусу та політичних уподобань. Саме тріумфальна перемога тваринних цінностей призвела до бунту всіх соціальних прошарків проти панування лайно-еліти та відсутності соціальних ліфтів, через що й заклинило на реверсній подачі гівна на соціальний олімп.

Я ходив на Майдан як на ментальну Голгофу, бо, на відміну від малят, які повтікали від сільської рутини, та героїчних митців, які розглядали ворога через призму пластикового стаканчика зі зігріваючими напоями, я усвідомлював, що нас із вірогідністю 99.9% покалічать, уб’ють або посадять.

Точніше, я не ходив, а жив два перших місяці безвилазно серед персонажів і подій, які боляче дисонували з моїми пер­фек­ціоністично-романтичними увленнями про національну революцію гідності.

Приїхав собі сходити на мітинг

На «євродискотеку» я сходив один раз — перед розгоном. Прищавий юнак втулив мені анкету, яку я мав заповнити, як добропорядний громадянин, який не збирається балотуватися в органи законодавчої влади у найближчі п’ять років. Євромайдан виглядав, ніби якийсь фальстарт під гаслами бажання на халяву зажити по-європейськи, в дусі барижного майдану підприємців, які не хотіли платити податків…

Тим більше, що я, на відміну від більшості націонал-боже­вільних, точно знаю справжні цінності бабуленції Європи — тупий соціальний гедонізм та сциклива продажність, — то були не мої цінності та революція.

Кілька днів потому я був розбуджений в Москві дзвінками з Києва — малят по-варварськи розігнали, не дочекавшись, коли «дис­котека» сама розійдеться. Того ж вечора я прилітаю до Києва, принагідно домовившись зустрітися на Михайлівській з Вітею Андрусівим, утопічний роман якого про те, як Янек розбився на гелікоптері, а Вітю обрали президентом, «Наш Формат» мав видавати…

Ми перетнулися на Михайлівській, ДемАльянс ставив намети праворуч від брами собору, людей було багато, ніч — зимною, ніхто не знав, що завтра відбудеться найграндіозніший за всю історію модерної України мітинг.

Під час цього мітингу під Адміністрацією Президента ми з Положинським, Друзенком і Солонтаєм першими отримали газом та бєрцами в обличчя — і не від ментів, а від малолітніх ультраубібанів — за те, що перешкоджали ескаватору давити вевешників, а майбутнім правосекам — розтоптати Порошенка, якого вони стягли з ковша ескаватора…

Наступного дня почалася розбудова барикад по периметру Май­дану. Я ж затіяв організацію підвозу металу, дошок, генераторів, пічок і т. ін. Поїздка на мітинг трохи затягнулася… Перші кілька днів перетворилися в одну надривну добу розбудови фортифікацій та агітації всіх живих та ФБ-друзів виходити на герць.

…Схоже, я таки застряг на цій чортовій барикаді... Більше того, в Буревія, нашого сотника, молода дружина і сувора мама в районі Фастова. Обидві не знають, що він на Майдані, тому половину часу він демонструє свою присутність вдома та на роботі, а я підпрацьовую на заміні. В мене майже щодня новий бейдж із написом «Сотник», Микола Величкович на вечірніх нарадах видає на сотню 1000 грн — на цигарки, зв’язок і прочую лабуду.

На перших відвідинах вечірньої наради трохи не огрібся звіздюлєй від інших сотників за критику їхнього колективного ідіотизму. Майже ніхто з них у війську не служив, уявлення про дисципліну та організаційний менеджмент мають своєрідне. Результатом було показове вигнання Парубієм з наради із забороною з’являтися на Майдані. Дочекався «на сходовій»:

— Андрію, я Влад Кириченко, «Наш Формат». То що, забирати людей з барикади і уйо?

— Не треба, просто не називай більше товаришів по революції убібанами і не роби вигляд, що ти тут самий розумний... Я в «Нашому Форматі» дітям книжки купую...

— Добре, не буду.

Але убібани — найадекватніше визначення для більшості довколишніх персонажів. До речі, відтінок може бути від схвально-позитивного, наприклад, веселий прикольний убібан Михайло Гаврилюк, до вкрай негативного — Янукович — убібан кончений, абсолютний.

«Хто не скаче, той москаль!» І триста убібанів зі Львова, в тому ж переліку –інтелігентсько-педагогічної зовнішності тіточки, весело скачуть перед входом до Жовтневого. Вони щойно приїхали на революцію і чекають, доки «старший» домовиться з Сергієм Дідичем про їхнє розміщення. Сергій — мій партнер по туристичному бізнесу в Городенці. 18 лютого граната розірветься біля його сонної артерії...

Парубій-Парубій, поведи нас на забій.

А на революцію ми не проти москалів вийшли, вони ще не збивають гелікоптери нашої недоармії...

І не за Європу, що з великим занепокоєнням чекає, коли нас усіх перетворять на мерзлий фарш.

У нас красиві шеврони і знамена, діряві барикади, а людей вночі буває менше, ніж в ТРЦ «Оушен Плаза»…

Зима неймовірно тепла і сприятлива для революціонерів і бом­жів, які сотнями потягнулися до столиці на шарову хавку та гуманітарні шмотки…

Герилья в місті не мала шансів, але…

Мій тато завжди підставляв мені плече