Жослін Сосьє - Дощило птахами

«Заколотник» підійшов до тітоньки і зрозумів нав'язливий погляд, лише коли нахилився до неї.

— Її зацікавила сережка в моєму вусі.

Вона тицьнула пальчиком у сережку і тихо, ніби повідомляючи про величезну зневагу, заявила: «Ти помилився, ти ж хлопчик, а не дівчинка», — а він тим самим тоном відказав: «Маєте рацію, тітонько: вранці, прокинувшись, я вирішив, що я — дівчина», — вона ж, зрозумівши гру, підхопила: «Авжеж, не завжди легко вранці збагнути, хто ти», — і вони весело розсміялися.

Цей та подальші випадки — адже того вечора вони перетиналися не раз і реготали з лише їм зрозумілих жартів, — переконали Бруно залишитись у мами на кілька днів, поки там гостюватиме тітка. Звісна річ, мама нічого не помітила. А я все зрозумів. Ця стара була єдиною подібною до Бруно істотою, єдиною мешканкою його планети, а Бруно — о, він просто обожнює рідкісні екземпляри!

— Вона помічає те, чого не бачать інші.

А втім, надвечір третього дня сміх стих. Наступного ранку Ґертруда мала рушати, тож зажурено стежила за приготовляннями. Такого лихого погляду Бруно в неї досі не помічав. Глибоко всередині тлів гнів, накопичений упродовж шістдесяти років ув'язнення, десь на дні клекотіла сірка — він відчував, що вона ладна виплеснути цей отруйний коктейль просто в обличчя, але мовчала, стримувалась — шістдесят років привчили її стримуватись, — вона добре знала: від люті добра не буває; вся ж влада була у цих двох, що збирали її біль до валізи, тож свої очі, сповнені дикої люті й безсилля, вона повернула саме до Бруно і саме до нього звернулась: «Я не хочу туди повертатися».

— Це було вчора, та ніби ціле століття минуло... Що на моєму місці зробив би ти?

Те саме, Бруно, звісно, зробив би те саме — не дозволив би старій повернутися до жахливого світу, але це не вирішує проблеми з тягарем, який раптом опинився на наших плечах, тягарем, який, закунявши, небезпечно хилився перед вікном.

— А що твоя мати?

— Та не хвилюйся, я сам.

Брунова мама ні про що не здогадалася, коли він викликався відвезти стару до Торонто. Та він і сам не здогадувався, навіть і гадки не мав надолужувати чийсь згаяний час.

— Присягаюся, ні про що таке я навіть не думав тоді — це сталося само собою.

Чим далі на південь вони рухалися, тим щільніше тулилася бідолашна до сидіння, нашорошувалась, мов звірятко, замкнене в клітці, і німувала — впродовж усієї мандрівки на південь вона не зронила жодного слова, тож він раптово — ніби це давно було вирішено за нього — розвернув авто.

— Бачив би ти, як вона усміхнулася — всіма зморщечками свого обличчя.

Лише тієї миті, авжеж, лише тоді він зрозумів, що повернув на північ, аби привезти її сюди, та щодо решти — щодо того, як бути далі, — він знав не більше від мене.

— Але ж твоя мати! — наполягав я, бо це видалося мені важливим.

— Та не бери ти собі цього в голову, я їй дам раду!

— Гаразд, але ж є й інші! У Торонто хвилюватимуться, викличуть поліцію.

— Кажу ж тобі, забудь про те, у мене є план.

Тітонька остаточно прокинулась — я бачив, як вона крутить білосніжною голівкою, раз-у-раз спалахуючи білим промінням. Старенька взяла моє серце в полон. Її історія зворушувала до сліз.

Ми повернулися до зали, де на нас чекала усмішка дитини, що загубилася. Бруно приніс старенькій канапку з чаєм і сказав не хвилюватись, адже він усе владнає. Цю ніч вона проведе в готелі, до якого він запросив широким гостинним жестом, а решта вирішиться вже завтра.

Широким рухом Бруно обвів рукою високу стелю, обшиті лиштвою стіни, підлогу з інкрустацією, поважні сходи, що закручувались догори, — усе з лакованого дуба, приспаного під пилом. Справді, місце на перший погляд було не вельми привітне. Проте це стару аж ніяк не стривожило.

Ми провели стареньку до кімнати — зеленого номеру, де тиждень тому ночувала фотограф. Я мав би сказати про неї Бруно, але знову забув.

Старій сподобався затишок. Так вона нам і сказала: «Мені подобається цей затишок».

Ми облаштували її тією дещицею особистих речей, що знайшлись у валізці. Туалетне приладдя, ліки (багато ліків!) та кілька старих лахів, серед яких — жахливий фіалковий халат, що його Бруно, скривившись, повісив до шафи.

— Тітонько, хочете халат із рожевого ратину?

Із рожевого ратину!

Ну ось ми й узяли шефство над старою! Дивно, та замість перелякатись, я відчув полегшу — а це було ще небезпечніше.

Ми залишили Ґертруду наодинці з затишком і зійшли до великої зали, де чекали запашний косяк та цікава розмова — принаймні на це сподівався я, адже, окрім вирішення Ґертрудиної проблеми, залишалася фотограф, про яку я мусив сказати Брунові, а ще варто було згадати і Дарлінґ, мого пса.

Без собаки жити у лісі не можна. Тед, Чарлі, Том і я — кожен мав свого пса. Він усюди ходив за нами, слухав нас і, цілком можливо, щось розумів. Пес, який обнюхує вас, коли видається, ніби ви вже зникли для всього світу, — розрада неабияка. Багато разів я засинав поруч із Дарлінґ. У моїй кімнатці постійно зимно.