Жослін Сосьє - Дощило птахами

Бруно про неї ніхто нічого не знав, не здогадувалися навіть про її існування. Дізналися тільки по смерті батька Бруно — в паперах небіжчика знайшовся лист, у якому Ґертруда молила брата забрати її з цього пекла. Тоді їй було тридцять сім. Лист, датований п'ятнадцятим травня 1951 року, було складено на бланку лікарні у провінції Онтаріо. Адреса — Квін-Стріт-Вест, 999 — містила драму одного життя. Квін-Стріт-Вест, 999 — цю адресу в Торонто знав кожен мешканець провінції, адже там утримували тисячі душевнохворих.

Більше листів не було. Жодного іншого сліду несподіваної з'яви, яка підписалася «Твоя сестра Ґертруда», у паперах небіжчика не знайшли. Лист залишився без відповіді.

Це ошелешувало — авжеж, саме так ми це відчували, саме так я заявив Бруно — це приголомшливо! — і він похитав головою. Звичайно, це приголомшувало, проте мій тато був людиною доброю, він навчав нас піклуватися про інших, не відмовляти у допомозі, але робити це з розумом; авжеж, я впевнений — саме це визначило його поведінку: вчинити розумно; його ж поміркованість остерігалася божевілля сестри, хай навіть вона й не божевільна, — повір, кебети їй не бракує!

— Шістдесят шість років у божевільні — розуму не збереш.

— Та ясна річ, але все ж...

Винними були всі без винятку предки Бруно — батько, дід, дядьки, тітки. Життя, сплюндроване саме через їхню байдужість. Проте це було сильніше від нього — він кинувся захищати кревних.

— Бачиш... Усе це від незнання, мороку, страху перед усім, чого не бачиш і не розумієш, — словом, тут винна доба.

Не схоже на Бруно — захищати невдах із минулого. Він узагалі був на себе не схожий. Нервував, сіпався, руки літали в повітрі, немов метелики. Увага Бруно була далеко позаду. Він стояв спиною до вікна і не бачив того, що відкривалось мені, вражаючи: біле проміння, яке лилося з голови на груди старенької і осявало залу.

— Вона ще спить? — непокоївся він раз-у-раз.

— Спить, не хвилюйся; краще розповідай.

Бо він мав вести далі, мусив мені пояснити, навіщо привіз стару і що нам із нею робити. Звичайно, в мене залишалося кілька пристойних кімнат, в одній із яких чудово виспалася фотограф — принаймні так вона сказала, — але проблема була в іншому. Тож я чекав продовження.

Лист зостався без відповіді. Щоб його виявити, адресат мусив померти.

«Мама», — почав Бруно, і я зрозумів, що попереду — пастка, адже мої стосунки з Бруновою мамою були не вельми...

Лист справив на неї враження більше, ніж вона могла очікувати. Текст було складено бездоганною мовою — жодної орфографічної помилки, довершений синтаксис. Філігранне письмо. Вишукане, граційне — прегарні завитки та сміливі риски. І все це — рукою жінки, замкненої на шістнадцять років.

Лист без жодної помилки змусив Брунову маму перекинути все догори дригом, але таки знайти родичку. Найбільше ж її вразило віртуозне володіння умовним способом. Брунова мама майже тридцять років працювала викладачем, тож фрази на кшталт «Я й гадки не мала, що злоба і брехня можуть завдати мені таких мук» неабияк тішили колишнього педагога.

...Знайшлася родичка у благенькій споруді на околиці Торонто. Споруді, напханій десятками невдах. Слабі на розум, каліки, схибнуті — всі докупи, непотрібні суспільству, ніким не затребувані. Усе своє життя вони провели у лікарні. Коли ж старішали і починали плутатись під ногами, їх викидали до цієї споруди, де вони жили по двоє в кімнатці; у будинку була телевізійна зала, де не вщухав гомін; вони мали три прийоми їжі на день.

Чим далі Бруно розповідав, тим краще я розумів його гнів. Адже справа зрушила з місця. Навідавшись до шваґрової, Брунова мама вирішила покращити їй життя. Так і сказала — «покращу життя». Вона взялася писати нещасній листи, надсилати дарунки, дзвонити на Різдво, Великдень та день народження; вона осипала Ґертруду клопотами, душевно розповідала про неї іншим: «Знаєте, оце щойно написала Ґертруді, адже їй, бідолашній, так сумно там!» Бруновій мамі подобався новий образ добродійниці, проте вона затято відмовлялася від компліментів: «Що Ви, це ж така дрібниця, це все, що можна для неї зробити, адже вона понад шістдесят років мешкала у притулку, не знаючи іншого життя, тож усе, що ми можемо, — уважно ставитися до неї наприкінці життя».

Коли ж уваги і співчуття стало замало, Брунова мама запросила нещасну Ґертруду в гості. Діти вже виросли, їхні кімнати стояли порожні, часу було вдосталь, проте гостя зосталася лиш на кілька днів — більше вона просто не витримала б.

— Вона хоче вдихнути свіжого повітря.

Оте «вдихнути повітря» Бруно вважав несосвітенним безглуздям, а мамині зусилля, на його думку, були позбавлені сенсу.

Утім, його ставлення видалося мені упередженим. Адже Брунова мама лише відповіла на скорбний поклик, до якого не прислухався тато — і чомусь саме її лаяв син. «Це несправедливо», — заявив я.

— Мамою керувало бажання активних дій, хотілося витрачати зусилля, розважатися, влаштовувати обіди, візити, родинні свята навколо родички-знахідки, а коли все було зроблено, коли для нових витівок не стало уяви — гоп! вітаю! — стареньку повертають туди, звідки взяли. Якби не одна деталь...

Якось Бруно помітив жагучий погляд, що стежив за ним посеред лабіринту вітальні, напханої дядечками, тітоньками, братами у других і в третіх. Довгий потайний погляд протиснувся крізь юрбу і м'яко торкнувся його вуха.

— Усі вони крутилися перед нею, усі чудувалися її дивовижним психічним здоров'ям, усі коментували її життя і люб'язно обурювались несправедливістю. А я не хотів брати участі в тому цирку. Та коли старенька, привезена з дурки,