Кобо Абе - Жінка в пісках

У пошуках води він увійшов до сіней. На воді, що ледве закривала дно глека, плавала іржава осуга. Але це його не зупинило, бо терпіти пісок у роті було несила. Чоловік сполоскав обличчя та шию, і відразу його настрій поліпшився.

У сінях тягло холодом. «Може, надворі приємніше?» — подумав чоловік і, пригнувшись, вибрався крізь затиснуті піском розсувні двері з хатини. Згори, від дороги, дув тепер прохолодний вітер і приносив із собою гурчання триколісного «пікапа». Чоловік прислухався — мовби чулися людські голоси. Взагалі, йому здалося, ніби нагорі тепер панує більше пожвавлення, ніж удень. А може, це шумить море? Небо було густо всіяне зірками.

Жінка обернулася на світло лампи. Спритно орудуючи лопатою, вона накидала пісок у бідони. За нею нависала чорна піщана стіна. Певно, там наверху він удень шукав комах. Коли два бідони були наповнені, жінка підняла їх і понесла до чоловіка. Проходячи мимо, зиркнула на нього і прогугнявила: «Пісок...» За хатиною — там, де була мотузяна драбина — випорожнила бідони й кінцем рушника витерла піт. Перенесений її руками пісок утворював чималий горбок.

— Бачите, згрібаю...

— Хоч би як довго ви працювали, а цій роботі не буде кінця...

Повертаючись назад, жінка штовхнула чоловіка в бік пальцями так, ніби хотіла полоскотати. Злякано сахнувшись, він мало не випустив з руки лампу. Опинившись перед несподіваним вибором, якусь мить вагався: тримати лампу в руці чи поставити на землю і відплатити жінці тим самим? Та врешті вирішив не випускати з рук лампу і з застиглим на устах усміхом, не зрозумілим навіть йому самому, незграбно попростував до жінки, що знову взялася орудувати лопатою. За кожним його кроком жінчина тінь на піщаній стіні ширшала.

— Не треба...— сказала вона здушеним голосом, не обертаючись до чоловіка.— Поки спустять кошики, мушу наповнити ще шість бідонів...

Чоловікове обличчя закам’яніло. Було неприємно, що розігралися ледве стримувані почуття. Всупереч волі чоловіка, в його жилах щось розбухало. Здавалося, наче прилиплий до шкіри пісок проникав у кровоносні судини і зсередини підточував його опір.

— Може, трохи помогти?..

— Та нічого, обійдеться... Що не кажіть, не випадає з першого дня заганяти гостя до роботи.

— З першого дня?.. Та що ви кажете?.. Я тільки переночую.

— Он що...

— Бо мені ніколи відпочивати. Дайте-но лопату!

— Ваша лопата отам!..

І справді, під стіною коло дверей стояла лопата, коло неї — два бідони з дужками. Напевне, ті самі, що їх недавно скинули з дороги, як було сказано, «для нього». Здавалося, що все аж занадто добре підготовлено й передбачено. А, власне, що передбачено? Цього чоловік сам ще не знав. Так чи інакше, а його гнітило відчуття того, що ним так свавільно розпоряджаються. Держак лопати, зроблений з сукуватого грубого деревця, вилискував чорнотою — так його замацали руками. Чоловікові відхотілося допомагати.

— Ой, кошики вже у сусідів!

Жінка наче й не помітила його вагання. В її бадьорому голосі вчувалося тепер довір’я до нього. А тим часом гомін, що свідчив про наближення людей, лунав мало не поряд. Кілька коротких одностайних вигуків перейшло в тихий шепіт, змішаний із приглушеним смішком, а смішок — знову у вигуки. Робочий ритм незнайомих людей приніс чоловікові несподіване полегшення. Видно, в цьому простому світі не вважається за щось особливе давати короткочасному гостеві в руки лопату. Скоріше його вагання могло здивувати. Чоловік зробив каблуком ямку в піску й поставив туди лампу.

— Я думаю, все одно де гребти?..

— О ні!

— Може, тут?

— Я вас прошу, копайте якнайближче до обриву.

— Чи у всіх домах згрібають пісок у цю пору?

— У всіх. Бо вночі пісок вологий і легше копати. А от коли він висохне,— жінка звела очі на небо,— тоді в будь-яку хвилину може статися обвал...

Чоловік глянув угору. Справді, над ними нависав, як улежаний сніг над урвищем, товстий піщаний дашок.

— Небезпечно?..

— Та ні, ні,— майже звабливим голосом заспокоїла жінка.— Дивіться, туман піднімається!

— Туман?..

За розмовою чоловік і не помітив, як зорі розсипалися над головою й почали блякнути. На межі неба й піщаної стіни заклубочилось щось схоже на серпанок.

— Бачите, і пісок п’є росу... Коли солоний пісок насититься вологістю, то стає твердим, наче клей...

— Аж не віриться.

— А після відпливу піщаним берегом може спокійно проїхати навіть танк.

— Та невже?