Кобо Абе - Жінка в пісках

— Це правда! Вночі піщаний дашок все видовжується й видовжується. А коли вітер дме з поганого боку, він, як от зараз, робиться схожим на грибну шапку... Пополудні висихає і зненацька осипається... Як упаде на тонкі стовпи, то вони не витримують — одразу ламаються...

Жінка мала небагато тем для розмови. Та коли йшлося про її власне життя, вона раптом збуджувалась і мінялася до невпізнання. «Мабуть, десь тут пролягає дорога до її серця»,— подумав чоловік. Хоча така можливість не дуже його приваблювала, в жінчиних словах учувалося стільки безпосередності, що несамохіть він малював у своїй уяві її тіло, заховане під грубою робочою одежею.

Чоловік щосили ввігнав лопату стертим кінцем у пісок під ногами.

Коли він одніс другий бідон з піском, пролунав голос, а наверху, на дорозі, замиготів ліхтар.

— Кошики привезли! Вам уже нема чого там робити, поможіть мені тут! — грубуватим голосом гукнула жінка.

Лише тепер чоловік збагнув, навіщо лежать на краю ями, біля драбини, солом’яні мішки з піском. Виявляється, через них перечіпляли мотузку і піднімали або опускали кошики. Одного кошика обслуговувало четверо чоловік, а всього таких бригад було дві чи три.

Зібрані з молодих парубків, вони працювали злагоджено й швидко. Коли наповнювався кошик однієї бригади, друга вже чекала, щоб зайняти її місце. Після шести таких оборотів зникала приготована купа піску.

— І тим хлопцям доводиться нелегко! — витираючись рукавом сорочки, доброзичливо зауважив чоловік.

На нього справляло приємне враження те, що юнаки повністю віддалися роботі й жодним словом не посміялися з його вимушеної допомоги.

— Атож, у нашому селі панує дух любові до рідної землі.

— Який дух?..

— Дух любові до землі, де людина народилась і живе.

— О, це похвально!..

Чоловік засміявся, а за ним і жінка. Хоч, правду кажучи, мабуть, не знала чому.

Здалека почулося, як «пікап» рушив з місця.

— Може, перепочинемо?

— О, ні, ні! Відразу за першим об’їздом почнеться другий — знову привезуть порожні кошики.

— А може, цього досить?.. Решту відкладемо на завтра...— і чоловік попрямував до сіней, не звертаючи уваги на жінку. А вона й не думала йти слідом за ним.

— Так не годиться! Треба хоч один раз обійти навколо хати...

— Навколо?

— Бо не можна допускати, щоб розчавило нашу хату... Пісок сипеться з усіх боків...

— Але ж тоді доведеться працювати до самого ранку!

Нараз жінка рвучко обернулась і, наче ображена, взялася до роботи. Вона скидалася на жука-стрибуна.

Зрозумівши це, чоловік вирішив більше не попадатися на її гачок.

— Це ж безглуздя!.. І так щовечора?..

— Пісок не знає спокою... І кошики, і «пікап» рухаються цілу ніч.

— Зрозуміло...

Справді, пісок ніколи не зупиняється. Чоловік розгубився. В нього було відчуття, ніби він наступив на хвіст змії, яка спочатку здавалася малою, а виявилася несподівано здоровенною і от-от могла вжалити його в спину.

— То це ви живете начебто лише для того, щоб згрібати пісок?..

— Не тікати ж мені вночі звідси...

Чоловік дедалі більше торопів. Йому зовсім не хотілося встрявати в таке життя.

— Але ж ви можете!.. Це ж так просто! Треба тільки захотіти, і все можна зробити!

— Ні, так не годиться,— заперечила жінка просто.— Наше село ще якось тримається завдяки тому, що такі, як я, очищають свій двір і будинок від піску... Якби не мої старання, то днів через десять від цього будинку і сліду не лишилося б... А потім настала б черга гинути іншим...

— Зворушлива історія! Однак чим пояснити завзяття хлопців, що тягають кошики з піском?

— Їхню роботу оплачує сільська управа.

— Якщо місцева влада розпоряджається такими грішми, то чому б їй не посадити лісосмугу проти піщаних завіїв?

— Обрахунок показує, що нашим