Кобо Абе - Жінка в пісках

шумів вітер. Чоловік потягся рукою до сигарет — в кишені теж було повно піску. Ще й не закуривши, відчув у роті гіркість тютюну.

Вийняв комах із пляшечки з ціаністим калієм. Ось приколе їх шпилькою, поки не затверділи, і тоді їхні лапки збережуть свій природний вигляд. Знадвору було чути, як жінка миє посуд... Невже в цьому домі більше ніхто не живе?

Жінка повернулась і заходилася мовчки стелити постіль у кутку. Якщо вона покладе його тут, то де збирається лягти сама? Мабуть, за тією ширмою. Напевно, іншої кімнати в цьому домі немає. А все ж таки дивно: сама спатиме в глибині кімнати, а гостя покладе біля дверей. А може, за ширмою лежить прикутий до ліжка хтось тяжко хворий?.. І це не виключено. Таке припущення цілком природне. Бо хіба самотня жінка могла б турбуватися про випадкового подорожнього.

— Тут ще хтось живе?

— Що означає «хтось»?

— Ну, хтось із родини...

— Ні, лише я сама.— Видно, жінка зрозуміла, про що йдеться, і раптом удавано засміялася.— Той пісок навіть постіль зволожує...

— А ваш чоловік?

— О, минулого року тайфун...— Жінка бездумно збивала і розтягувала краї розстеленого матраца.— В нашій околиці тайфуни страшні... Пісок суне з гуркотом, наче водоспад, трохи загавишся — і його назбирається на один-два дзьо...

— Два дзьо?.. Тобто шість метрів?..

— У такий час не можна дати собі з ним ради, хоч би скільки ти його згрібав. Та чоловік вибіг надвір разом з дочкою,— вона в середню школу вже ходила,— мовляв, курник під загрозою... Я ж була зайнята домом... А коли настав ранок і вітер ущух, я вийшла подивитися. Від курника не лишилося й сліду... І їх я більше не бачила...

— Їх засипало?

— Зовсім...

— Який жах!.. Пісок... такий страшний!..

Раптом лампа почала гаснути.

— Пісок...

Жінка стала навколішки, нахилилась і, всміхаючись, очистила пальцями гніт. Лампа знову спалахнула. В тій самій позі жінка дивилася на світло, а на її устах блукала силувана усмішка. Мимоволі чоловікові стало ніяково: він збагнув, що, мабуть, жінка виставляє напоказ ямочку на щоці. Тим більше недоречною здалася йому її поведінка після того, як вона розповіла про смерть своїх близьких.

5

— Гей, ми принесли і для нього лопату й бідони!

Напруження перервав виразний, незважаючи на відстань, голос — видно, користувалися мегафоном. А вслід за ним почулося, як падає і торохтить щось металеве. Жінка підвелася.

Відчуваючи роздратування, змішане з тривогою, чоловік запитав:

— Що?.. А хіба тут ще хтось є?..

— Таке скажете...— і жінка здригнулася, ніби її полоскотали.

— Але ж щойно згадували про когось.

— Та це... про вас...

— Про мене?.. А навіщо мені лопата?

— Та нічого... Ви цим не переймайтеся... Правду кажучи, вони такі нав’язливі...

— Може, це якесь непорозуміння?

Жінка нічого не відповіла, а, обернувшись на колінах, встала й пішла в сіни.

— Пробачте, вам ще потрібна лампа?

— Та краще, якби вона залишилась... А вам?

— Обійдуся... Робота звична...

Жінка нап’яла на голову великий солом’яний капелюх, який носять селянки на рисових полях, і вислизнула надвір у темряву.

Чоловік задумався й закурив ще одну сигарету. Власне становище здалося йому страшенно підозрілим. Він підвівся, щоб заглянути за солом’яну ширму. Там справді була кімната, але без постелі. Натомість крізь стіну на купу сипався пісок. Чоловік мимоволі остовпів... Виходить, ця хатина вже напівмертва, її нутрощі наполовину виїв невгамовний пісок... Той безформний пісок, що наділений лише середнім діаметром 1/8 мм... Однак перед його безликою руйнівною силою не вистоїть ніщо... А може, саме в цій безформності вона найкраще себе виявила?..

За мить чоловік опам’ятався. Якщо цією кімнатою не можна користуватися, то, власне, де жінка збирається спати? Було чути, як за дощаною стіною вона ходить то сюди, то туди. Стрілки наручного годинника показували дві хвилини на дев’яту. «І що можна робити в такий пізній час?» — дивувався чоловік.