Леся Українка - Том 2

Не юнак лежав там молоденький, тільки дід старий, як голуб сивий,' весь потертий сировим ремінням, а крізь рани жовті кості світять.

Він не встав назустріч вілі білій, тільки стиха брязнув кайданами.

Знов махнула віла завивалом, освітила ясно всю темницю.

«Ось я тут, поглянь на мене, брате!» Обізвався бранець ледве чутно:

«Не добачу: потьмарились очі...»

І здавила груди віла біла, щоб не трісло серце з туги-жалю, не могла здобутися на слово, тільки ледве здобулась на посвист, щоб коня прикликати до себе, миттю кінь почув той тихий посвист — ось він вже на брамі камінь креше.

Узяла на руки віла в’язня, садовить в сідло поперед себе, побратим же не сидить, як лицар, а тремтить і гнеться, як дитина, і квилжть, і стогне, й вілу просить:

«Не неси мене високо, сестро; серце мліє, моторошно, жаско...

Ох, лиши мене в темниці краще!»

Стиха, стиха віла промовляє, мов з-під каміння виходить голос: «Прихились до мене, побратиме, я тебе піддержу, ти не бійся».

Обняла посестра побратима, тож лівиця щільно пригортає, а в правиці запоясник блиснув, та й убився так глибоко в серце, що порвав би два життя одразу,

якби віла смертною вдалася.

Але віла при житті зосталась, тільки серце кров’ю обкипіло.

Кінь крилатий кров почув гарячу, знявся вгору, мов кривава іскра, і помчав далеко, в дикі гори, та й спинився там на полонині, став копати суходіл копитом, за хвилину вибив чорну яму.

Тут з коня зіходить віла біла і здіймає свого побратима, завиває у намітку білу і кладе на вічний сон у яму.

Ще ж із ним ховає запоясник, щоб не йшов на той світ безоружним. У приполі чорну землю носить, насипа могилу якнайвище, аж гора до неба стала ближча.

Поховала віла побратима, сіла-впала на коня й гукнула:

«Ой неси мене, неси в простори!

Туга давить, серцю тісно в грудях!»

Кінь злетів виеоко аж за хмари — хоче дать простору господині. Погребовий спів заводить віла — люди кажуть: «Грім весняний чутно», Сльози ронить віла в лютім горі — люди кажуть: «Се весняний дощик». Ходять в горах світляні веселки, по долинах оживають ріки, в полонинах трави ярі сходять, і велика понадхмарна туга нам на землю радістю спадає.

«СЕ ВИ ПИТАЄТЕ ЗА ТИХ...»

Се ви питаєте за тих,

що тут застрелились на варті?

Та добре, розкажу про них, хоч то вони й не дуже варті: були якути-дикуни, і мова в їх, і вчинки дикі, хоч і небіжчики вони, а дурні — все скажу — великі. Сами скажіть, чого б їм тут у нас при війську сумувати, та в нас такий дикун-якут повинен просто раювати!

Було їм досить їсти-пить, не раз дамо і цукру, й чаю, а навіть щоб гаразд побить, то не було того звичаю.

Ні, гріх сказати, в нас не б’ють, начальство вище близько тута,— а як там зрідка й стусонуть, то що се значить для якута?

Бо й то сказать, який вояк із дикуна? одно ледащо!

Але ж у нас, посвідчить всяк, вони не скаржились ні на що. Покірливі були, плохі, боялись кожного, так, здуру, бувало, плачуть, як лихі,— дитячу мали десь натуру! Обличчя бабські, без борід, ні бравості у них, ні зросту, такий, скажу я вам, нарід,

що хоч бери та й скинь їх з мосту.

Було, котрий із них сидить і туманіє, сльози в очу.

Спитає хто: «Чи що болить?»

А він одно: «Я дому хочу!» —

«А де ж той дім?» — «Отам, отам! — покаже навмання рукою.—

Там їхати полям, горам, лісам, великою водою».—

«Чи гарна ж ваша сторона?» — було, спитаєм. «Я не знаю».—

А край їх, звісно, дичина, що ж гарного в якутськім краю?

Навчились трохи говорить по-нашому, то все питали:

«Чого тут небо не горить?»

Зими для того дожидали.

А вже воно давно зима, сніги, мороз — чого їм треба?

«Зимою сонця в нас нема, а тут он єсть, бач, серед неба...»

І літом їм було не в лад,

як ніч надійде. «Страшно»,— кажуть.

А прийде свято — всякий рад,— вони ж нап’ються й спати ляжуть.

Було їм страшно від розмов:

«Велике слово, ми не знаєм...»

Боялись коней і корів, ми їх, було, й котом лякаєм...

Було, як вулицею йдуть, за руки держаться, як діти:

«На нас хати ще упадуть...»

Та ми ж їх мусили й глядіти, бо їм недовго і зблудить з дороги, як ідуть по місті, а вміли по лісах ходить, по всяких нетрях — звірі чисті!

Було, поплинуть по ріці човном, як пустять їх гуляти, а ми за ними назирці, щоб не надумали втікати.

Вони ж причалять до ліска, де щонайгірша деревина,

березина крива, тонка, або де на піску соснина, або знайдуть яке багно, край нього моху наскладають, вогонь запалять, порохно якесь їдять та ще й співають.

Там-то й пісні були у них!

Кому такі складать охота?

Ми слухаєм, а далі в сміх: зовсім рипучії ворота!

Ми в сміх, а ті якути в плач.

«Пускай нас,— кажуть,— пускай дому». А ми: «Заплач, куплю калач, та й сам із’їм, не дам нікому!»

Бувало, й шкода їх, дурних,

та вже ж не плакать з ними разом...

Посміємось, питаєм їх,

про що співали. Скажуть часом:

«От на оленях їде дід, а баба доїть олениці... .

А вітер засипає слід... мороз великий... сніговиці...»

Ми знов у сміх: «То се такі пісні якутські? про олені?»

Вони питають: «А які?» та й знов риплять, немов шалені. Найгірш було їм на смотрах та й на маневрах, на параді (воно то й кожному на страх! і ми, було, тому не раді).

Вони й не скаржились, а все так говорили чудернацько:

«Ми боїмось... велике се... багацько тут всього... багацько...»

А що вже їм зовсім не йшло, то се солдатськая наука, се горе вчителю було, а їм самим пекельна мука.

Коли ж, бувало, й так почнуть навчать товариші словами, вони, було, або поснуть, або кивають головами, як п’яні... хоч що хоч кажи!

А потім просять дурнувато:

«Ти голову нам зав’яжи... багато в ній тепер... багато!»

Бувало, так сами собі стискають голови руками, немов хтозна в якій журбі, або зав’яжуть рушниками...

А потім обійняв їх сум, змарніли, зниділи дедалі.

Ми вже й не брали їх на глум, бог з