Юрій Ігорович Андрухович - Листи в Україну. Вибране

class="v">Все, що ти годен — здійматись у вежу,

папі писати цидулу про недорід

і розмовляти латиною там,

де від тебе чекають самопожертви.

Пахло щурами. З вежі виднівся космос.

Юрцьо, ректор Болонського etcetera,

бачив у небі всілякі країни світу.

Все, що ти бачиш — хіба що хвіст

від комети, яка розцвіла

над чернечими снами Європи.

Все, що ти видиш — хіба що качан,

дірка від бублика, слід чумацької валки,

що споконвіку мандрує в нікуди

з пропахлих вогнем україн.

Спурхнули нетопирі. Юрцьо побачив

на небі Дрогобич: залатаний мертвими мур,

два костели, дзвіниця і церква Святого Юра.

Все, що ти годен — закрити при цьому очі.

Згусла в сорочці рана, дірка понура,

всмоктує в тебе таємні пророцтва ночі.

Все, що ти знаєш — калач, переламаний навпіл,

не зліпиш докупи. Дні твої, наче вода.

Небо запнулося чорним. Дописуєш Папі:

сього року, здається, знову рушить орда…

Посли

(З «Кишенькового Яворницького»)

чи траплялося вам

розчерепити вазу

у царициному покої

в петербурзі

та ще й на очах

у цариці

вазу преслічну

богемського кришталю

прикрашену на її

царське замовлення

всілякими купідонами

і копитатими фавнами

а я от розчерепив

ненароком звісно

коли клякав на праве коліно

аби ручку премонаршу

облобизати

прости мамо кажу

кров’ю отсю провину змию

а як не можеш

то в сибір зашли

буду тебе звідти

ще більше

любити

а вона ж на те нічого

тільки пальчиком так покивала

ще й рученьку подала

усе відразу простила

дуже вже їй полюбилось

як ми співаємо

як гопака танцюємо

Підземне зоо

Живуть під містом, наче у казках,

кити, дельфіни і тритони…

Б.-І. Антонич

Живуть кити під містом. І тритони.

А ще — дельфіни. В сутінку глибин,

в западинах, де чорний місяць тоне,

де вибрано породу з порожнин,

вони живуть — міноги і мурени,

сирени, восьминоги. І смиренне

сліпе суцвіття губок та медуз —

у вирвах шахт, у ямах наших душ.

Живуть під містом леви, жовті й сонні.

Сховала їх розпечена трава.

Летючі зебри, антилопи й коні

цвітуть на дні пасовищ і савани.

Живуть також під містом крокодили.

Заплутані в ліан солодкі жили,

тріпочуть тіні мавп або папуг.

І сотні сотень мух, мурах, ропух.

Живуть під містом зебри і буйтури,

ревуть їх сурми в ніч, мов мерзла мідь.

Сайгаки й сарни, пасерби натури,

пасуться на межі нічних угідь.

І мамонти, сумирні, мов корови,

і мастодонти. Кам’яні діброви

двигтять від них, тремтять, як тепла твань,

вони сюди втекли від полювань.

Живуть під містом люди. І прочани,

і міщухи. І крила в рукавах.

Розкручується знову копійчане

порочне коло вицвілих розваг —

усе так само. Пиво ярмаркове,

скрипки весільні, ліхтарі, підкови,

цілунки, плач, кохання і пітьма…

Під містом. Тільки міста вже нема.

Зміна декорацій

У приміщенні церкви відкрито вокзал:

почекальні, лампади, ікони, кабіни.

Перелюднені хори гудуть, мов казан,

а в касирок вуста, як фальшиві рубіни.

Туалети і фрески. Колишня зоря

закотилась у тлін, мов Марія у чорнім.

Відчиняєш, як двері, врата вівтаря —

і виходиш, і ходиш по першій платформі.

А на ній — протягú, паротяги. Свічок

пересохлі світла, як пісні на бенкеті.

Облягаєм вагон. І свистить у сюрчок

пролетарський пророк у червонім кашкеті.

У приміщенні школи відкрито готель:

там завжди хтось із кимсь укладається спати.

Сталактити волого пульсують зі стель,

старшокласниці прагнуть солодкої вати

і, сплітаючи русла заламаних рук,

опановують суть природничих наук.

У приміщенні замку відкрито шпиталь:

там гуляє лицарство в потертих піжамах,

мов побите вогнем чи познімане з паль,

і діагноз готують на них, ніби замах.

Адже в кожній з нічних півосвітлених веж

їх лікують від стиду. І цвяхами теж.

У приміщенні цирку відкрито завод:

там летить над верстатами гордий народ

у блискучому гримі — від вуха до вуха.

У приміщенні неба відкрито тюрму.

У приміщенні тіла відкрито пітьму.

У приміщенні духу відкрито розруху.

«Весна виникала, де тільки могла…»

Весна виникала, де тільки могла:

трава на фронтонах, дощі і сухоти,

і тепла бруківка. Весна була зла.

Заблукані танки і рештки піхоти

вертались nach Osten. Черешня цвіла,

і груди, сповиті в паси портупей,

зітхали в жаданні нових епопей.

Костел описали — від нефів до веж,

а все ж залишили стояти на площі,

забивши дошками всі двері, а все ж

виносили мармур і крила, і мощі —

все золото чаш і шовковість одеж,

всю темінь вина і кривавість корон,

і мумію графа у шапці з пером,

серця пілігримів, сідниці блудниць,

правиці рубак і синиць із очниць,

мечі, дароносиці, книги і фіги

листок з антикварного лона Ядвіги,

покривлені м’язи і німби святих —

усе це призахідне тління Європи

виносили геть. Мов у піч, мов на допит —

жбурляли в машини.

                             Ти вчасно затих,

а потім озвався, хрипучий органе,

тебе розкрутили на тисячу труб,

тебе прикладали до вуст, як до рани,

ці душі найменші, ці діти з халуп,

з підвальних яскинь, де каміння і плющ,

з низів, de profundis, ти виник пискляво.

Тебе на свистки і гудки розпиляли,

і ти засурмив з-над катуш і калюж,

з міського підпілля, де ніч і сухоти,

де квола весна зеленіла зі стін.

Ці губи, ці труби, ці дотики. Доти,

аж поки ця розкіш, ці мури, цей тлін.

ЛИПНЕВІ НАЧЕРКИ ПОДОРОЖНЬОГО

(Темниці)

Липи в час доцвітання стоять золоті,

безгомінні.

«Було тут кілька темниць», — сказав

Неборак. О відлуння колишніх льохів

з назвами, як у дівчат чи винарень —

«Доротка», «Під ангелом» і та, найлютіша —

«Татарня», де очі вмирали найперше,

і світло ховалось під пахви,

в роти без’язикі!

Ця тиша тепер ні до чого. Це навіть не

меморіал. І не річку загнано в труби.

Хоч кожен з нас міг би сказати:

«Липи в час доцвітання — зорі, що гаснуть.

Повні трамваї дівчат».

(Річка)

Зійшовши до річки, ми воду

торкнули руками.

У липні так любимо тіло води,

що втікає між пальців.

Сто млинів було там, сто млинових

коліс і зелені застояні плеса,

де риба ловилася в руки.

Очерет, наче царства, держави з латаття —

усе було річка.

Теплі схови в піску

залишалися наші