Аркадій Натанович Стругацький - Понеділок починається в суботу

— Дякую вам, — сказав голос.

Просто переді мною неквапно сконденсувався блідий, вельми коректний чоловік у чудовому сірому костюмі. Трохи схиливши голову набік, він поцікавився з найвишуканішою ввічливістю:

— Чи можу я сподіватися, що не надто потурбував вас?

— Анітрохи, — сказав я, підводячись. — Прошу вас, сідайте і будьте як удома. Може, чаю?

— Дякую вам, — сказав незнайомий і сів навпроти мене, вишуканим жестом підсмикнувши колоші. — Що ж до чаю, то прошу вибачення, Олександре Івановичу, я щойно повечеряв.

Якийсь час він, світськи усміхаючись, дивився мені в очі. Я теж усміхався.

— Ви, напевне, з приводу дивана? — сказав я. — Дивана, на жаль, немає. Мені дуже прикро, і я навіть не знаю…

Незнайомий сплеснув руками.

— Які дрібниці! — сказав він. — Як багато шуму через якусь, даруйте, абищицю, у яку ніхто, до того ж, насправді не вірить… Міркуйте самі, Олександре Івановичу, зчиняють чвари, обурливі кінопогоні, турбувати людей через міфічну — і я не побоюся цього слова, — саме міфічну Білу Тезу… Кожна тверезо мисляча людина дивиться на диван як на універсальний транслятор, дещо громіздкий, але вельми добротний і стійкий у роботі. І тим більше смішними видаються старі невігласи, які теревенять про Білу Тезу… Ні, я й говорити не хочу про цей диван.

— Як зволите, — сказав я, зосередивши в цій фразі всю свою світськість. — Поговоримо про щось інше.

— Марновірство… Забобони… — розгублено промовив незнайомий. — Лінощі розуму та заздрість, заздрість, заросла волоссям заздрість… — Він урвав самого себе. — Даруйте, Олександре Івановичу, але я б наважився все-таки просити вашого дозволу прибрати цього ковша. На жаль, залізо практично непрозоре для гіперполя, а зростання напруги гіперполя в малому об’ємі…

Я підняв руки.

— На Бога, все, що вам завгодно! Забирайте ковшика… Забирайте навіть цей самий… ум… ум… цю чарівну паличку… — Тут я зупинився, з подивом побачивши, що ковтттика більше немає. Циліндрик стояв у калюжі рідини, схожої на забарвлену ртуть. Рідина швидко випаровувалася.

— Так буде краще, запевняю вас, — сказав незнайомий. — Що ж до вашої великодушної пропозиції забрати умклайдет, то я, на жаль, не можу нею скористатися. Це вже питання моралі та етики, питання честі, якщо завгодно… Умовності такі сильні! Я дозволю собі порадити вам більше не торкатися до умклайдета. Я бачу, ви вдарилися, і цей орел… Я гадаю, ви відчуваєте… е-е… певне амбре…

— Так, — сказав я з почуттям. — Смердить огидно. Як у мавпятнику.

Ми подивились на орла. Гриф, начубившись, дрімав.

— Мистецтво керувати умклайдетом, — сказав незнайомий, — це складне і тонке мистецтво. Ви у жодному випадку не повинні засмучуватися чи докоряти собі. Курс керування умклайдетом займає вісім семестрів і вимагає ґрунтовного знання квантової алхімії. Як програміст ви, вочевидь, без особливих труднощів засвоїли б умклайдет електронного рівня, так званий УЕР-17… Але квантовий умклайдет… гіперполя… трансгресивні втілення… узагальнений закон Ломоносова-Лавуазьє… — Він винувато розвів руками.

— Про що мова! — квапливо сказав я. — Я ж і не претендую… Звісно ж, я абсолютно не підготовлений.

Тут я спохопився і запропонував йому закурити.

— Дякую вам, — сказав незнайомець. — Не вживаю, на превеликий мій жаль.

Тоді, поворушивши з ввічливості пальцями, я поцікавився — не запитав, а саме поцікавився:

— Чи можна мені дізнатися, чим я маю завдячувати приємністю нашої зустрічі?

Незнайомець опустив очі.

— Боюся видатись нескромним, — сказав він, — але, на жаль, я маю зізнатися, що вже досить давно перебуваю тут. Мені не хотілося б називати імен, але, я думаю, навіть вам, які б ви не були далекі від усього цього, Олександре Івановичу, зрозуміло, що навколо дивана виникла певна нездорова метушня, назріває скандал, атмосфера розпалюється, напруженість зростає. В такій обстановці неминучі помилки, надзвичайно небажані випадковості… Не будемо далеко ходити за прикладами. Хтось — повторюю, мені не хотілося б називати імен, тим паче, що це співробітник, гідний усілякої поваги, а говорячи про повагу, я маю на увазі якщо не манери, то великий талант і самовідданість, — так от, хтось, поспішаючи та нервуючи, губить тут умклайдет, і умклайдет стає центром сфери подій, до яких виявляється втягнутим чоловік, цілковито до них непричетний… — Він уклонився в мій бік. — А в таких випадках абсолютно необхідним є дії, що якось нейтралізують шкідливі впливи… — Він багатозначно подивився на відбитки черевиків на стелі. Потім усміхнувся до мене. — Але я не хотів би видатись абстрактним альтруїстом. Звичайно, всі ці події мене вельми цікавлять як фахівця і як адміністратора… Втім, я не маю наміру більше заважати вам, і оскільки ви вселили в мене впевненість у тому, що більше не експериментуватимете з умклайдетом, я попрошу вашого дозволу відкланятися.

Він підвівся.

— Ну що ви! — вигукнув я. — Не йдіть! Мені так приємно балакати з вами, у мене до вас тисяча запитань!..

— Я надзвичайно ціную вашу делікатність, Олександре Івановичу, але ви втомлені, вам необхідно відпочити…

— Анітрохи! — палко заперечив я. — Навпаки!

— Олександре Івановичу, — промовив незнайомий, ласкаво усміхаючись і пильно дивлячись мені у вічі. — Але ж ви справді втомлені. І ви справді хочете відпочити.

І цієї миті я відчув, що справді засинаю. Очі мої злипалися. Говорити більше не хотілося. Нічого більше не хотілося. Страшенно хотілося спати.

— Було надзвичайно приємно познайомитися з вами, — сказав незнайомий неголосно.

Я бачив, як він почав бліднути, бліднути і повільно розчинився в повітрі, залишивши по собі легкий запах дорогого одеколону. Я так-сяк розстелив матрац на підлозі, ткнувся обличчям у подушку і миттєво заснув.

Розбудило мене лопотіння крил і неприємне клекотання. В кімнаті була дивна голубувата напівтемрява. Орел на печі шурхотів, мерзенно кричав і стукав крилами по стелі. Я сів і озирнувся. На середині кімнати ширяв у повітрі чималий здоровань у тренувальних брюках і у смугастій гавайці навипуск. Він ширяв над циліндриком і, не торкаючись до нього, плавно помахував величезними кощавими лапами.

— У чому річ? — запитав я.

Здоровань мигцем зиркнув на мене з-під плеча і відвернувся.

— Не чую відповіді, — розізлився я. Мені все ще дуже хотілося спати.

— Тихо, ти, смертний, — хрипко промовив здоровань. Він припинив свої паси і підняв циліндрик з підлоги. Голос його видався мені знайомим.

— Агов, друже! — сказав я погрожуючи. — Поклади цю штуку на місце і звільни приміщення.

Здоровань дивився на мене, випинаючи щелепу. Я відкинув простирадло і встав.

— Ану, поклади умклайдет! — сказав я на повен голос.

Здоровань опустився на підлогу і, міцно впершись ногами, прийняв стійку. В кімнаті стало значно світліше, хоча лампочка не горіла.

— Дитинко, — сказав здоровань, — уночі потрібно спати. Краще ляж сам.

Хлопець був явно охочий до