Аркадій Натанович Стругацький - Понеділок починається в суботу

Казка від казки різниться. Ця повість теж казка. Написана вона для «науковців молодшого віку». Разом із туристом Сашком Приваловим ви потрапите в НДІЧАВО — науково-дослідний інститут чарів та чаклунства Академії Наук. Тут незвичайний диван-транслятор і щука, що говорить, кілька Кащеєв Безсмертних і Велика Таємниця, Книга Доль і Відділ Пророкувань, а також багато інших загадкових речей. А взагалі — ця повість про славних і великих людей, захоплених наукою.

Аркадій і Борис Стругацькі

Понеділок починається в суботу

Але що найдавніше, що найнезрозуміліше, це те, як автори можуть брати такі сюжети, зізнаюся, це вже зовсім незбагненно, це справді… ні, ні, зовсім не розумію.

М. В. Гоголь

Казка для наукових співробітників молодшого віку

Горизонти фантастики

ТЕРНОПІЛЬ

БОГДАН

Переклад з російської Анатолія Сагана

За загальною редакцією Бориса Щавурського

ІСТОРІЯ ПЕРША

МЕТУШНЯ НАВКОЛО ДИВАНА

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Учитель: Діти, запишіть речення: «Риба сиділа на дереві».

Учень: А хіба риби сидять на деревах?

Учитель: Ну… Це була божевільна риба.

Шкільний анекдот

Я наближався до місця призначення. Навколо мене, тулячись до самої дороги, зеленів ліс, інколи поступаючись місцем галявинам, що поросли жовтою осокою. Сонце заходило вже котру годину, все ніяк не могло зайти і висіло низько над горизонтом. Машина котилася вузькою дорогою, посипаною хрустким гравієм. Велике каміння я пускав під колесо, і щоразу в багажнику брязкали й торохкотіли порожні каністри.

Праворуч із лісу вийшли двоє, ступили на узбіччя і зупинилися, дивлячись у мій бік. Один із них підняв руку. Я скинув газ, аби роздивитися їх. Це були, як мені здалося, мисливці, молоді люди, можливо, трохи старші за мене. Їхні обличчя сподобалися мені, і я зупинився. Той, хто піднімав руку, засунув у машину смагляве горбоносе обличчя і запитав, посміхаючись:

— Ви нас не підкинете до Соловця?

Другий, з рудою бородою і без вусів, теж усміхався, визираючи через його плече. Безперечно, це були приємні люди.

— Гаразд, сідайте, — сказав я. — Один уперед, другий назад, бо в мене там барахло на задньому сидінні.

— Благодійнику! — втішився горбоносий, зняв з плеча рушницю і сів поряд зі мною.

Бородань, нерішуче зазираючи у задні дверцята, сказав:

— А можна я тут трішечки того?..

Я перегнувся через спинку і допоміг йому розчистити місце, зайняте спальним мішком і згорнутим наметом. Він делікатно всівся, поставивши рушницю поміж колін.

— Дверцята прикрийте щільніше, — сказав я.

Все йшло, як звичайно. Машина рушила. Горбоносий повернувся назад і жваво заговорив про те, що значно приємніше їхати легковиком, ніж іти пішки. Бородань невиразно погоджувався і все гримав та й гримав дверцятами. «Плащ підберіть, — порадив я, дивлячись на нього у дзеркало заднього огляду. — У вас плащ прищемило». Хвилин через п’ять усе нарешті вбулося. Я запитав: «До Соловця кілометрів десять?» — «Так, — відповів горбоносий. — Або трішки більше. Дорога, щоправда, погана — для вантажівок». — «Дорога цілком пристойна, — заперечив я. — Мені обіцяли, що я взагалі не проїду». — «Цією дорогою навіть восени можна проїхати». — «Тут — можливо, а от від Коробця — ґрунтова». — «Цього року літо сухе, все підсохло». — «Під Затонню, кажуть, дощі», — зауважив бородань на задньому сидінні. «Хто це каже?» — запитав горбоносий. «Мерлін каже». Вони чомусь засміялись. Я витягнув цигарки, закурив і запропонував їм. «Фабрика Клари Цеткін, — сказав горбоносий, розглядаючи пачку. — Ви із Ленінграда?» — «Так». — «Подорожуєте?» — «Подорожую, — погодивсяя. — А ви місцеві?» — «Корінні», — сказав горбоносий. «Я з Мурманська, — повідомив бородань. «Для Ленінграда, мабуть, що Соловець, що Мурманськ — однаково: Північ», — сказав горбоносий. «Ні, чому ж», — заперечив я ввічливо. «У Соловці будете зупинятися?» — запитав горбоносий. «Авжеж, — відказав я. — Я до Соловця й іду». — «У вас там рідні чи знайомі?» — «Ні, — сказав я. — Просто зачекаю на хлопців. Вони йдуть берегом, а Соловець у нас — місце зустрічі».

Попереду я побачив великий насип каміння, пригальмував і сказав: «Тримайтеся міцніте». Машина затрусилась і застрибала. Горбоносий вдарив ніс об ствол рушниці. Мотор ревів, каміння било у днище. «Бідна машина», — сказав горбоносий. «Що поробиш…» — відказав я. «Не кожен поїхав би такою дорогою на своїй машині». — «Я би поїхав», — відказав я. Насип скінчився. «А, то це не ваша машина», — здогадався горбоносий. «Ну звідки в мене машина! Це прокат». — «Зрозуміло», — сказав горбоносий, як мені здалося, розчаровано. Я відчув себе ображеним. «А який сенс купувати машину, щоб кататись по асфальті? Там, де асфальт, нічого цікавого, а де цікаво, там немає асфальту». — «Так, звичайно», — ввічливо погодився горбоносий. «Нерозумно, як на мене, робити з машини ідола», — заявив я. «Нерозумно, — погодився бородань. — Але не всі так думають». Ми поговорили про машини і дійшли висновку, що якщо вже купувати щось, то «ГАЗ-69», всюдихід, але їх, на жаль, не продають. Потім горбоносий запитав: «А де ви працюєте?» Я відповів. «Колосально! — вигукнув горбоносий. — Програміст! Нам потрібен саме програміст. Слухайте, кидайте ваш інститут і йдіть до нас!» — «А що у вас є?» — «Що у нас є?» — запитав горбоносий, повертаючись. «Алдан-3», — відказав бородань. «Розкішна машина, — сказав я. — І добре працює?» — «Та як вам сказати…» — «Зрозуміло», — сказав я. «Власне, її ще не налагодили, — сказав бородань. — Залишайтеся у нас, налагодите…» — «А переведення ми вам миттю організуємо», — додав горбоносий. «А чим ви займаєтеся?» — поцікавився я. «Як і вся наука, — відповів горбоносий. — Щастям людським». — «Зрозуміло, — сказав я. — Щось із космосом?» — «І з космосом теж», — погодився горбоносий. «Добра добувши, кращого не шукай», — відказав я. «Столиця і пристойна платня», — мовив бородань неголосно, але я почув. «Не треба, — сказав я. — Не треба міряти грошима». — «Та ні, я пожартував», — виправдовувався бородань. «Це він так жартує, — пояснив горбоносий. — Цікавіше, ніж у нас, вам ніде не буде». — «Чому ви так гадаєте?» — «Впевнений». — «А я не впевнений». Горбоносий посміхнувся. «Ми ще поговоримо на цю тему, — пообіцяв він. — Ви довго пробудете в Соловці?» — «Два дні максимум». — «От на другий день і поговоримо». Бородань заявив: «Особисто я вбачаю в цьому долю — йшли лісом і зустріли програміста. Мені здається, що ви приречені». — «Вам справді так потрібен програміст?» — запитав я. «Нам конче потрібен програміст». — «Я поговорю з хлопцями, — пообіцяв я. — Я знаю невдоволених». — «Нам потрібен не кожен програміст, — сказав горбоносий. — Програмісти — народ дефіцитний, розжиріли, а нам потрібен небалуваний». — «Так, це складніше», — погодився я. Горбоносий взявся загинати пальці: «Нам потрібен програміст: а — небалуваний, бе — доброволець, це — щоби погодився жити в гуртожитку…» — «Де, — підхопив бородань, — на сто двадцять карбованців». — «Аяк з приводу крилець? — запитав я. — Чи, скажімо, сяйва навколо голови? Один на тисячу!» — «А нам усього один і потрібен», — сказав горбоносий. «А якщо їх усього дев’ятсот?» — «Згодні на дев’ять десятих».

Ліс розступився, ми переїхали через міст і покотили поміж картопляними