Аркадій Натанович Стругацький - Понеділок починається в суботу

полями. «Дев’ята година, — сказав горбоносий. — Де ви збираєтесь ночувати?» — «У машині переночую. Магазини у вас до котрої години працюють?» — «Магазини в нас уже зачинені», — сказав горбоносий. «Можна в гуртожитку, — підказав бородань. — У мене в кімнаті вільне ліжко». — «До гуртожитку не під’їдеш», — відказав горбоносий замислено. «Так, мабуть», — погодився бородань і чомусь засміявся. «Машину можна поставити біля міліції», — запропонував горбоносий. «Та це дурниця, — сказав бородань. — Я плету дурниці, а ти за мною слідом. Як же він у гуртожиток зайде?» — «Т-так, чорт, — сказав горбоносий. — Справді, день не попрацюєш — забуваєш про всі ці штуки». — «А може, трансгресувати його?» — «Ну-ну, — засумнівався горбоносий. — Це тобі не диван. А ти не Крістобаль Хунта, та й я теж…».

— Та ви не хвилюйтеся, — втрутився я. — Переночую в машині, не вперше.

Мені раптом страшенно захотілось поспати на простирадлах. Я вже чотири ночі спав у спальному мішку.

— Слухай, — сказав горбоносий, — хо-хо. Хатнакурніж!

— Правильно! — вигукнув бородань. — На Лукомор’я його!

— Їй-богу, я переночую в машині, — почав було я.

— Ви переночуєте в будинку, — сказав горбоносий, — на відносно чистій білизні. Мусимо ж ми вам якось віддячити…

— Не пхати ж вам п’ять карбованців, — мовив бородань.

Ми заїхали в місто. Потяглися старожитні міцні паркани, масивні зруби з велетенських почорнілих колод, неширокими вікнами, різьбленою лиштвою, дерев’яними півниками на дахах. Трапилось кілька брудних цегляних забудов із залізними дверима, вигляд яких викликав у моїй пам’яті напівзнайоме слово «лабаз». Вулиця була пряма й широка і називалася проспектом Миру. Попереду, ближче до центру, виднілися двоповерхові шлакоблокові будинки з відкритими сквериками.

— Наступний провулок праворуч, — сказав горбоносий.

Я увімкнув покажчик повороту, пригальмував і повернув праворуч. Дорога тут заросла травою, але біля якоїсь хвіртки стояв, приткнувшись, новенький «Запорожець». Номери будинків висіли над ворітьми, і цифри були ледь помітні на ржавій блясі вивісок. Провулок називався витончено: «Вул. Лукомор’я». Він був неширокий і затиснутий між важкими старовинними парканами, поставленими, мабуть, ще за тих часів, коли тут швендяли шведські та норвезька пірати.

— Стоп, — сказав горбоносий. Я загальмував, і він знову вдарився носом об ствол рушниці. —

Тепер так, — сказав він, потираючи ніс. — Ви мене зачекайте, а я зараз піду і все владнаю.

— Далебі, не варто, — попросив я востаннє.

— Жодних балачок. Володю, тримай його на мушці.

Горбоносий виліз із машини і, нагнувшись, протиснувся у вузеньку хвіртку. За височенним сірим парканом заховався будинок. Ворота були геть феноменальні, як у паровозному депо, на іржавих залізних петлях із пуд вагою. Я вражено читав вивіски. Їх було три. На лівій стулці строго блищала товстим склом синя солідна вивіска зі срібними літерами:

НДІЧАВО

хата на курячих ногах

пам’ятник соловецької старожитності

На правій стулці зверху висіла іржава бляшана табличка: «Вул. Лукомор’я, буд. № 13, Н. К. Горинич», а попід нею красувався шматок фанери з написом чорнилом косо-криво:

Кіт не працює

Адміністрація

— Який КІТ? — запитав я. — Комітет Іноземної Техніки?

Бородань хихикнув.

— Ви, головне, не хвилюйтеся, — сказав він. — Тут у нас кумедно, але все буде гаразд.

Я вийшов із машини і взявся протирати вітрове скло. Над головою в мене раптом завовтузилися. Я поглянув. На брамі вмощувався, прилаштовуючись зручніше, велетенський — я таких ніколи не бачив — чорно-сірий, із пасмугами, кіт. Всівшись, він сито і байдуже подивився на мене жовтими очима.

«Киць-киць-киць», — сказав я машинально.

Кіт ввічливо і холодно роззявив зубасту пащеку, вивергнув сиплий горловий звук, а потім відвернувся і почав дивитися всередину двору. Звідтіля, із-за паркана, голос горбоносого промовив:

— Василю, друже мій, дозвольте вас потурбувати.

Завищала засувка. Кіт підвівся й безшумно зник у дворі. Ворота важко загойдалися, долинуло жахливе скрипіння і тріщання, і ліва половина дверей повільно відчинилася. З’явилося червоне від напруги обличчя горбоносого.

— Добродію! — погукав він. — Заїжджайте!

Я повернувся в машину і повільно заїхав у двір.

Подвір’я було чимале, у глибині стояла хата з товстих колод, а перед хатою величався приземкуватий неохопний дуб, широкий, кремезний, з густою кроною, яка затуляла дах. Від воріт до хати, огинаючи дуб, ішла доріжка, викладена кам’яними плитами. Праворуч від доріжки був город, а ліворуч, посеред галяви, височів колодязний зруб із корбою, чорний від давності та вкритий мохом.

Я поставив машину обіч, вимкнув двигун і виліз. Бородань Володя теж виліз і, притуливши рушницю до борту, взявся припасовувати рюкзак.

— Ось ви і вдома, — сказав він.

Горбоносий зі скрипом і тріскотом зачиняв

ворота, я ж, почуваючись доволі ніяково, озирався, не знаючи, де себе притулити.

— А от і господиня! — вигукнув бородань. — Як здоров’ячко ваше, безцінна Наїно серденько Київпо!?

Господині було, мабуть, поза сто. Вона йшла до нас повільно, спираючись на сучкувату палицю, волочучи ноги у валянках із калошами. Обличчя в неї було темно-коричневе; із суцільної маси зморщок випинався наперед і донизу ніс, кривий і гострий, наче ятаган, а очі були бліді, тьмяні, немовби закриті більмами.

— Здрастуй, здрастуй, онучку, — промовила вона несподівано гучним басом. — Отже, це й буде новий програміст? Здрастуй, голубе, ласкаво просимо!..

Я вклонився, розуміючи, що слід помовчувати. Бабцина голова поверх чорної пухової хустки, зав’язаної попід підборіддям, була вкрита веселенькою капроновою хустинкою з барвистими зображеннями Атоміуму і з написами на різних мовах: «Міжнародна виставка у Брюсселі». На підборідді та під носом стирчала ріденька сива щетина. Одягнута була бабка у ватяну камізельку і чорне сукняне плаття.

— Таким от чином, Наїно Київно! — сказав горбоносий, підходячи і витираючи з долонь іржу. — Треба нашого нового співробітника прилаштувати на дві ночі. Дозвольте вам відрекомендувати… м-м-м…

— А не треба, — відказала стара, пильно мене роздивляючись. — Сама бачу. Привалов Олександр Іванович, одна тисяча тридцять восьмий, чоловічий, росіянин, член ВЛКСМ, нема, нема, участі не брав, не був, не має, а буде тобі, алмазний, далека дорога та інтерес у казенному домі, а боятися тобі, діамантовий, потрібно чоловіка рудого, лихого, а позолоти ручку, яхонтовий…

— Гхм! — гучно перебив горбоносий, і бабка затнулася. Запала ніякова мовчанка.

— Можете кликати просто Сашком… — вичавив я із себе заздалегідь готову фразу.

— І де ж я його покладу? — поцікавилася бабка.

— У запаснику, звичайно, — дещо роздратовано сказав горбоносий.

— А відповідатиме хто?

— Наїно Київно!.. — розкотисто, як провінційний трагік, ревонув горбоносий, схопив стару під руку та поволік до хати. Було чути, як вони сперечаються: «Та ж ми домовились!..» — «…A якщо він щось свисне?..» — «Та тихіше ви! Це ж програміст, розумієте? Комсомолець! Вчений!..» — «А якщо він цикати буде?..»

Я розгублено повернувся до Володі. Володя хихотів.

— Незручно якось, — сказав я.

— Не хвилюйтеся —